Зінчук Марія, 10 клас, Придніпровський металургійний фаховий коледж

Вчитель, що надихнув на написання — Бризгалова Ірина Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Це слово асоціюється з болем, втратами та незламністю духу. Протягом тисячі днів мого життя я стала свідком та несвідомим учасником подій, які назавжди змінили не тільки мою країну, а й мене.

Початок війни. Чітко пам’ятаю цей день: 24 лютого 2024 року. Видима небезпека здавалася абстрактною. Поки не прийшли новини з підтвердженням про перші бомбардування різних міст України. Це була тяжка інформація, яка вразила всіх. Моя рідненька земля: така знайома, така важлива для мене, стала полігоном жорстокої боротьби.

Війна – це найгірше, на що здатна людина.

Втрата і надія. На жаль, війна принесла всім і мені безпосередні втрати. Я втратила близьких, яких не зможу повернути ніколи. Але через втрату рідних і близьких мені людей я відчула нову мету: продовжити їхній шлях, здійснити хоч частково їх нереалізовані мрії. Це стало моїм внутрішнім поштовхом до боротьби за краще майбутнє.

Війну легко можна порівняти з темрявою, яка безжально поглинає все навколо. І яким би спокійним з виду не було наше життя, все одно в душі кожного українця, в родині якого є воїн, що захищає нашу Батьківщину, постійна тривога. В моєму оточенні: серед близьких, друзів, одногрупників, колишніх однокласників, знайомих, сусідів є рідні, які служать вже третій рік в ЗСУ. Деякі сім’ї стикнулися з непоправним горем: на війні загинув тато, брат, дідусь, чоловік, дядько, син, коханий. У мою родину біда постукала восени 2022 року.

23 вересня під Бахмутом під час виконання бойового завдання загинув мій дядько Сергій. Без батька залишилося двоє неповнолітніх дітей. 

Для мене також це рана на все життя, яка не загоїться і не зникне, тому що дядько замінив мені батька. А скільки таких зруйнованих, травмованих, морально знищених родин по всій Україні.

Війна – це те, що може кардинально змінити життя людини. Для деяких – це повідомлення в засобах масової інформації, фото у Фейсбуці та Інстаграм. На жаль, для мене, майже 16-річної дівчини, це страшна і болюча реальність. В моїх думках і спогадах усе те, що відбулося протягом останніх тисячі днів, закарбується в пам’яті і свідомості як страшний сон назавжди.

На початку повномасштабного вторгнення ніхто з нас навіть уявити не міг колосальність цієї трагедії. У перші тижні це були тільки короткі і стислі репортажі в телемарафоні, переказані із вуст в уста , непідтверджені факти, незрозумілі і тривожні погляди та обійми рідних. З кожним наступним днем, кожною новиною з лінії фронту, я розуміла, що усі ми знаходимося у страшній реальності, яка поглинула людей – українців.

Війна – це пітьма, яка знищує усе на своєму шляху. Не усі заплановані зустрічі завершитися успішно. Ми не відчуваємо себе у безпеці. Ніхто з нас не знає, чи прокинемося ми вранці. Постійна тривога заполонила нашу душу. Іноді, під час повітряної тривоги, коли злітає ворожий МІГ, або над містом наші незламні охоронці неба – сили ППО збивають безпілотники,

хочеться закрити очі, відсторонитися від усього, забути усе, що чула і бачила протягом цієї тисячі страшних днів, і з радістю та щемом у серці згадувати щасливі миті життя, зустрічі з друзями, відпочинок у колі родини. 

Миті, які, на жаль, зараз тільки у спогадах. А попереду невідомість… Мрії про перемогу, молитви за наших воїнів, щоденні донати, плетіння маскувальних сіток, створення окопних свічок, допомога мамі з пошиттям адаптивної білизни для поранених бійців.

Я хочу вірити, що все-таки настане мир, і наша багатостраждальна Україна почне відроджуватися після страшної рашистської навали. Я вірю в те, що будь-який з уже прожитих мною днів, дасть мені неоціненний досвід, який після закінчення війни буде корисним моїй Україні.

Ми – підлітки, незважаючи ні на що, поклавши руку на серце, чітко знаємо, що такий омріяний усіма нами кінець війни буде початком абсолютно нового, прекрасного життя.

І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на землі…