Шаповалова Вероніка, 9-а клас, Уманська гімназія №5

Вчитель, що надихнув на написання — Цимбал Галина Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Я щаслива, бо рухаюсь, бачу, радію, насолоджуюсь, кохаю… І як грім серед ясного неба – війна. Таке просте й коротке слово, а скільки у ньому сліз, горя, страждань.

Учитель на уроці літератури розповідав про життєвий шлях українських письменників, часто тернистий. Виявляється, що кожна людина йде власним шляхом, протоптує лише свою стежину, яка перетворюється на широку дорогу.

Війна поділила життя кожного громадянина України на до й після. Особисто я, згадуючи певну ситуацію або яскраві моменти із життя, автоматично думаю, чи було це до початку повномаштабного вторгнення, чи після?

Якщо говорити про мій шлях, то почнімо з 16 лютого 2022 року. Прийшовши до школи зранку, мої однокласники говорили про початок війни. Але я ні на секунду не замислювалася, що через декілька днів моє спокійне, сповнене надій, життя буде іншим... Жителі Миколаєва одні з перших відчули подих війни…

О п’ятій ранку я прокинулася від голосної розмови батьків: мама нервово просила тата приїхати з роботи додому, тому що за вікном яскравіли спалахи від гучних вибухів. Я глянула у вікно – було все яскраво-кроваве і чомусь , так мені здавалося, біле.

Перші дні ми намагалися сховатися в селі в бабусі, але безпечніше там не було. У постійних тривогах, страхав потрапити під обстріли, з безсонними ночами моя сім’я жила близько трьох тижнів. Останньою краплею стала ніч, яку я ніколи не забуду, яка назавжди закарбувалася в моїй пам’яті. Ми сиділи в коридорі (можна сказати там жили)…

У повітрі засвистіло, загуло, пролунав гучний вибух – влучило в сусідній будинок. Це просто не можна передати словами. 

Крики, вогонь, дим, сирени швидких і пожежних машин. А найстрашніше було почути, що є людські жертви, що хтось уже ніколи не розплющить очей і назавжди покине цей світ.

Батьки вирішили переїхати до Одеси, але і там не було спокою через постійні вибухи та переміщення військових та цивільних колон. І не лише це пригнічувало, а й те, що тут усе чуже, що до тебе нікому немає ніякого діла, ніхто не запитає, як у тебе справи.

У березні я з сім’єю приїхала до міста Умані. Перші дні ми жили в тісненькій, маленькій квартирі вдев’ятьох. Особисто мене це влаштовувало. Я бачила наскільки спокійною стала мама, з’явилася посмішка на обличчі сестрички. Люди, які нам допомогли, стали для нас справжньою родиною. Завдяки їм ми змогли знайти житло, де мешкаємо й нині.

Життя потрошку почало налагоджуватися. Мама завагітніла – родина повнилася ще однією сестричкою. І нас уже троє! Знову переступила поріг нової школи. Я знайшла нових друзів. Досить легко влилася в шкільний колектив, користуюся авторитетом серед однокласників.

Але війна знову нагадала про себе. 28 квітня 2023 року ракета влучила в один із найближчих будинків.

Мене підкинуло від вибухової хвилі. Повилітали вікна, за одну мить небо стало червоним. У мене почалася істерика: я кричала, що хочу виїхати звідси назавжди.

Це рана, яка, на жаль, ніколи не загоїться. Ця трагедія забрала не одне людське життя. Безсонну ніч ми провели у сховищі, а після того ще довго болісно реагували на різні гучні звуки. Коли доводиться згадувати ті жахіття, то «тілом біжать мурашки», кидає в холодний піт.

Але я не сама! Велику підтримку відчуваю з боку батьків, які всіляко намагаються відволікти мене й моїх сестричок від теперішніх реалій війни.

Колись буде день...

Без тривог і заплаканих ранків!..

Особливу подяку хочу висловити людям, які готові віддати найдорожче - своє життя, виборюючи для нас мирне, щасливе і, головне, вільне майбутнє. Дякую за можливість писати цей текст, за вранішню каву, за навчання серед ровесників; за заповітну мрію, яка обов’язково здійсниться; за надію, яка ніколи не вмирає й допомагає бути сильною!

Усе буде Україна!