Моісєєв Євген, 11-б клас, Рівненський ліцей № 1

Вчитель, що надихнув на написання — Марія Іванівна Мельничук

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Для мене війна почалася з 2014 року в Луганську. Батьки працювали, будували плани, як на себе, так і на мене. Але з початком вторгнення всі плани були розбиті. Дуже чітко пам’ятаю, як збираю іграшки, мама в паніці, вона мене просить взяти іграшки з собою, бо ми їдемо на два тижні до бабусі. Я стою посеред вітальні, дивлюся на будинок, з вікна якого лунає сирена, а по небу з диким ревом летить винищувач.

Зараз важко відтворити хронологію подій, усе наче уривками, але дуже яскравими. Я не вважаю, що пережив якісь страшні речі, але вони змусили мене подорослішати… Інколи я навіть радий, що пережив стільки випробувань, бо «те, що нас не вбиває, робить нас сильніше». Чи боявся я? Тільки за свою маму. Дивитися на те, як вона страждає, як постійно тривожиться й плаче, дуже важко.

Часто думаю, мабуть, добре, що мені не все розказували, поки ми були в окупації. Якби я знав ще тоді, що по маму можуть прийти й зробити з нею жахливі речі, можливо, я б, мабуть, посивів. Пригадую, як з батьками просився на мітинг, коли прийшла влада «освободітєлєй», але почув суворе «Ні!». Пам’ятаю цей час очікування, коли вже потрохи починаєш розуміти, що від «них» можна очікувати все що завгодно.

Батьки сказали, кому телефонувати, якщо вони не повернуться. 

Згадую, як радів, коли вони повернулись і показували відео, яке мама зняла з оператором, де натовп людей зупиняє колону техніки.

Як було важко моїм батькам, уявити неможливо. Зараз ми вже вдруге переселенці.

Таке коротеньке слово – ВПО. А скільки в ньому втраченого й пережитого…

По-справжньому розумієш цінність життя не в момент обстрілів, а коли ти їдеш у «металевій бляшанці» крізь нескінченні колони техніки, десятки блокпостів, на яких майже кожен раз стрілки наводять автомати на вікна, перераховуючи людей. Цікаво, що вони думають в той момент?

І неймовірна радість – нарешті бачиш український прапор! Цей момент назавжди закарбувався в моїй душі. Але ось ще один незабутній і трагічний момент, коли ти вже відстояв велику чергу на евакуаційний потяг у Дніпропетровську,

думаєш, що все вже позаду, дістаєш телефон подивитися новини, а там – звістка про краматорський теракт, розстріляні маршрутки твого перевізника. Перша думка, що ти міг бути на їх місці, але зараз ти в безпеці. 

Що це? Пощастило, випадковість, а може, Божа охорона?

Моє улюблене прислів’я: «Минуле пройдене, майбутнє закрите, а дано сьогодні». Тому

нехай минуле тільки лишається в моїй душі, бо зараз я пишу для себе нову історію, у якій мене оточують чудові люди.

Я не жалію за тим, що втратив, за тим, того чого не сказав, бо мене очікує попереду майбутнє, щасливе й мирне.