Рижова Валерія

10-б клас, Комунальний заклад "Харківський ліцей № 122 Харківської міської ради"

Вчителька, що надихнула на написання – Пашина Олена Іванівна

Війна. Моя історія

Моя історія війни почалася в далекому 2014 році та змінила життя моєї родини на 180 градусів. Я була шестирічною дитиною, але це не завадило мені відчути весь той біль і страх, що наповнив оточуючих мене людей.

Особисто побачивши, як ворожа ракета влучила в сусідню багатоповерхівку, я зрозуміла: більше ніколи не було як раніше. В той день, знаходячись у Луганську, ми з родиною почули перші вибухи.

Все відбувалося дуже швидко та незрозуміло. Після невдалої спроби виїхати одразу, нам довелося чекати на можливість покинути місто. На той час не було таких висловів як «окупована територія» або «окупація». Все, що я чула від своїх рідних та сусідів, було: «непідконтрольна територія».

«Втрачаючи все – втрачаєш і страх» – моя авторська цитата, що пов’язана з тими подіями. Тому що

коли «забирають» твій дім, дитинство, друзів, спогади, а головне здоров’я на фоні стресу – перестаєш боятися, бо втрачати більше нічого.

Не варто вже і казати про мою реакцію на початок повномасштабного вторгнення. Після евакуації 2014 року ми повернулися до неокупованої частини Луганської області, місто, яке називають «Колиска Донбасу», Лисичанськ. Але знаходитись там 24 лютого було дуже неспокійно. Відчуття, що ти у величезній небезпеці не відпускало ні на мить. Моє рідне, вільне, блакитне небо за ніч стало злим, небезпечним та суворим.

Після другої втрати домівки в моєму житті більше немає місця толерантності до росіян, розуміння. Я хотіла б сказати, що для мене їх не існує. Але вони є, і з ними треба боротися!

2022 рік для моєї сім’ї був важким та довгим.

Змінивши безліч міст, квартир, областей, ми так і не знайшли свій дім. Луганщина – це пекло, що було колись раєм, і такого місця в світі більше немає.

Незважаючи на це, ми навіть думки не мали покинути Україну. Ця земля нас породила, вона насичує, захищає та оберігає всіх Українців.

Для того, щоб не втратити частину себе, ми зараз працюємо, вчимося, відстоюємо своє право на свободу. Аналізуючи свій життєвий шлях протягом війни, виникає багато думок щодо майбуття.

Дорогі друзі, будьте вдячними за все, що маєте.

Ми ніколи не знаємо, що буде завтра та чи настане воно взагалі. Я вчусь жити заново, любити, бути щасливою людиною. Хоч і глибоко переконана, що буду жити тільки ВДОМА, а зараз просто існую. Та плачу я не сльозами, а поезією.

Заплачеш ти пишучи заповіт

Ховаючи крізь вже давно лежачі тіла

Наше місто, просто вибач цей світ

І прошу, не тримай на нього зла

Хоч кров вже заповнила ріки

А в легенях твоїх порох та дим

Не смикай свої сонні повіки

Не вмирай ще таким молодим

В моїх снах недосяжна дорога

Що до тебе веде кожен раз

Якби в мене була така змога

Якби я могла дати наказ

Щоб дібратись до околиць тих рідних

Й тонути в обіймах пошкоджених тротуарів

Хоч і вбили тебе, ми знайдемо гідних

Гідних всіх твоїх мемуарів.