Євдокімова Аліса

9 клас, Дергачівський ліцей № 1 імені Данила Бакуменка

Вчителька, що надихнула на написання – Байстрюченко Євгенія Миколаївна

Війна. Моя історія

Війна… Страшне слово, якого боїться кожна свідома людина, кожен свідомий народ. Які асоціації виникають у вас з цим насправді жахливим словом? Більшість скаже: біль, страх та, на жаль, смерть. У мене є ще одна: дереалізація. Я вважаю, що відчуття дереалізації знайоме багатьом дітям, яких застала війна.

Перед початком повномасштабного вторгнення, дивлячись новини, я боялася. А зранку двадцять четвертого лютого було відчуття, що це якийсь невдалий жарт. «Усе, пожартували й досить!» - хотілося сказати мені, але, побачивши в очах мами страх невідомості, зрозуміла, що війна почалася.

Із дитинства я була привʼязана до свого дому. Проводячи багато часу з дідусем та бабусею, справді полюбила місце, де народилася. Памʼятаю, як дідусь сварив мене за те, що стою на гойдалці: «Алісо, не твори дурниць! Йди вже обідати!» - саме ці його слова я згадую з теплотою. Вони роблять мене живою.

Найбільше в світі боялася втратити це «гніздечко». Для мене не так важливий будинок, як - сім’я, затишок у ній, коли вся родина поруч. Холодними вечорами, переглядаючи старі фотографії, тихенько плачу, згадуючи рідний край.

Діду, щоб ти сказав сьогодні, коли у мене болить не коліно, а душа?

І ось, стоячи о шостій ранку в кімнаті, я збираю все своє «набуте часом» в один рюкзак… Ми пробули в Харківській області ще години чотири і поїхали... Куди саме? Ніхто не знав. Тоді не розуміла нічого, і здавалося, що це сон і вже завтра я прокинусь у своєму ліжечку… вдома!

Три дні дороги - і ми у Львові, а наші родичі залишилися там, неподалік фронту. Бабуся намагалася вмовити їх, щоб виїхали, але все марно. Ми наче були в безпеці, а інша частина нас, нашої родини, ні. Відчуття «провини вцілілого» переслідувало мене десь з місяць, аж поки тітка з сімʼєю не виїхали.

Я досі бачила страх в очах мами, але вже за сестру: продовжувала телефонувати тітці, підтримувати її, яке б рішення не прийняла та. Ось це я називаю родиною. Однак незважаючи на цей біль, мама не зламалася. Пишаюся її силою духу, вмінням виживати і перемагати! Мам, дякую, що ти вчиш мене бути сильною!

Довгі і непрості півроку жили у Львові, далі - у Полтаві, потім ми з сестрою вирішили повернутися. Дорога була нелегкою, побачивши напівзамальований напис «Харківська область», я заплакала. Бо душа досі розривається від найменшого спогаду про рідні Дергачі. Якщо попросять назвати синонім до цього містечка, то, не вагаючись, скажу «незламність».

З історії нашого краю відомо, що дергачівці мужньо відстоювали свій край у часи Другої світової війни.

Біля ліцею, у якому навчаюсь, височить памʼятник Скорботній матері, яка оплакує піщан, що загинули, виборюючи наше майбутнє. І хто б міг уявити: через вісімдесят років Дергачі стануть щитом Харкова і не дадуть окупантам поневолити «першу столицю».

Я пишаюся героями нашого маленького, але незламного міста і намагаюся бути такою ж. Незламною! Нескореною! І все ж боялася ступити на подвірʼя свого дому. Було страшно зробити і крок. Стан дереалізації так і не покинув мене, тому складно зрозуміти, що справді відбувається. Лячно. Моторошно. Наче дім стоїть, але все таке бездушне… Там вже немає того сімейного затишку. Барв, які розмальовували нашим щастям кімнати, теж не було. Коли ходила будинком, то зрозуміла, що це вже просто коробка - сіра, млява коробка. Сидячи у своїй кімнаті, я все ще хотіла «додому».

Війна - справді страшне слово… Біль… Втрати… Зміни… Зараз живу в Харкові, я - інша, подорослішала. Зрозуміла багато чого: мої погляди на життя вже не здаються такими «дитячими», а мука за рідним краєм притупилася. Я відпустила свій біль і згадую дім з усмішкою, погодившись зі словами мами: «Давай знаходити щось позитивне і корисне в нашому «новому» житті!» Розумію, про що вона говорить, але поки не знаю, як це все втілювати…