Субота Аліна

11 клас, Комунальний заклад "Харківський ліцей №141"

Вчителька, що надихнула на написання – Дмитрієва Катерина Анатоліївна

Війна. Моя історія

Кінець зими. Зміна холодної пори року на теплу і чарівну весну, коли око милує різнокольоровий квітковий килим на землі, а в повітрі стає чутно п’янкий аромат цвітіння садів і перших квітів. Як птахи своїм веселим щебетанням зустрічають лагідне сонечко, хотілось і самій так радіти приходу ніжної весни. Та сталося не так, як бажалося.

Звуки обстрілу… Я підхоплююсь, дивлюсь на годинник: 24 лютого, 2022 рік, 5:00 ранку. Ця дата назавжди залишиться в моїй пам’яті як найстрашніша, найболючіша й найдовша.

Ніколи не забуду слова моєї мами: «Нас обстрілюють, нас дійсно обстрілюють, але чому ніхто не прокидається, вони що не розуміють?» Ми дивились у вікно і бачили світло. Та, на жаль, це було не мерехтіння вуличних ліхтарів і не світло у будинках навпроти, а заграва у небі. До тієї жахливої ночі мені не доводилось бачити і чути нічого подібного. Саме тоді я зрозуміла: війна вдерлась і у мій дім.

Як це страшно: чути свист ракет, які пролітають над твоїм будинком! Як же моторошно сидіти вночі у підвалі й тремтіти від звуку літака-винищувача! Як же невимовно боляче бачити понівечені будинки мирних жителів!

Не можу висловити усі страхи, бо дуже боляче і досі…

Здається, той четвер був найдовшим днем у моєму житті. Пам’ятаю, як не хотіла йти в школу того дня, бо переймалась через здачу вірша Тараса Шевченка «Сон». Я все ж таки розповіла його, але не вчительці в школі, а трьом однокласникам, яких зустріла у бомбосховищі школи. Нам довелось ховатись там від російських обстрілів, які з кожним разом здавались все ближче й ближче. Це було жахливо й відчувалось, як вічність. Обіймаючи свою перелякану собачку, я думала про дорослих навколо, про малесеньких діточок, які ще навіть не навчилися ходити, та про наше майбутнє . Коли ми вже сиділи у підвалі будинку і на певний період стало тихо, ми з мамою вийшли зі схованки, щоб спробувати додзвонитись до бабусі. Повз дорогою проходило четверо людей, одним з яких був брат моєї знайомої. Це був останній раз, коли я його бачила живим.

Саме у той момент, як ми з мамою повернулись до підвалу, російська ракета влучила біля мого будинку і в той, що навпроти. Ці люди відразу загинули, проте їх трупи лежали там ще 4 дні.

Не описати словами, що ми відчували в цей момент. Кажучи «ми», я маю на увазі себе, свою маму та всіх людей, яким довелось пережити подібне, ховаючись від ворожих обстрілів і маючи єдину надію: вижити і побачити живими рідних. На жаль, війна торкнулась і змінила кожного жителя України, назавжди розділивши їх життя, на до і після. Так сталось і з моєю родиною. Ми були вимушені покинути рідний дім - наш затишний куточок любові і тепла. Війна закралась в наше гніздечко, зруйнувала його і всі щасливі моменти, які ще не встигли трапитись у ньому. По-вовчому – безжалісно й люто. Мій тато долучився до лав ЗСУ і пішов захищати нашу країну. А ми з мамою переїхали до бабусі в село, де прагнули чимось допомогти захисникам. Тому пекли їм різне печиво. «Наш фронт – це кухня» - казала моя бабуся. У кожен смаколик ми вкладали свою душу та щирі побажання скорішої Перемоги нашій країні. І не одні ми це робили!

Багато односельців допомагали військовим та цивільним, ще й не забували про наших маленьких чотирилапих друзів.

Взагалі, з початком повномасштабної війни в Україні, я переосмислила багато речей. Та найголовніше - почала більше цінувати час, проведений із рідними та близькими. І з упевненістю можу сказати, що важкі часи ще більше об’єднали нас – українців. Це в черговий раз доводить, що наша нація сильна, незламна, працьовита й дружня, і ніхто її не здолає, бо в нас є сила, а сила – в єдності.