Тодерян Єва, 10 клас, спеціалізована школа №7 імені М. Т. Рильського з поглибленим вивченням англійської мови

Вчитель, що надихнув на написання — Тінчуріна Людмила Рафатівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

1000. Ого, ціла тисяча! А тисяча чого?

Тисяча гривень? Тисяча цукерок? Тисяча іграшок? Зовсім ні.

Тисяча днів страждань. Тисяча днів пекла. Тисяча днів руйнування і тортур.

До біса, кошмарна 1000 днів.

Мій шлях? Він ніби і 1000 днів, але відбувається як нескінченність. Стоп!

А скільки мені було років, коли все почалося? 12 чи 13? Чи все-таки вже було 14? Я не пам’ятаю... Я не можу згадати... Чекайте, а я вже й не згадаю, як було до цього. Пам’ятаю, маски всі носили. Вірус. І все. Я не пам’ятаю... Я НЕ ПАМ’ЯТАЮ! Який жах. Як же боляче. До тріску душі в грудях боляче. І так я зараз описую реальність. Ні, це не фільм про героїв і злодіїв. Ні, це не казка. Ні, це не вигадка чиясь. Це реальність. 21 століття. Сучасний, розвинений світ...

Мій шлях починався, напевно, як і у всіх. З початку відліку цієї трагічної 1000. 24 лютого. Паніка, кошмар, сльози, крики, збори речей, страх. Інших слів я не підберу, щоб описати той день. Роковий день, який буде занесено до книг в майбутньому. Російська Федерація почала повномасштабне вторгнення. Всі ці 1000 днів тривав і досі триває мій шлях. Спочатку він розвивався повільно. Не знаючи, що робити, ми з сім’єю виїхали в село. Це був період затишшя для нас. Повернувшись у Київ, я почала діяти. Розвивати мій шлях. Допомагати ЗСУ. Постійні донати. Закупівлі продуктів. Поширення зборів. Ну і, звісно, безмежна кількість малюнків та листів.

Але щось не те. Чому, роблячи це все, я відчуваю страшний біль у грудях? Чому я вважаю, що цього не достатньо? Мені ж 16. Я не можу робити більше. Чи можу? Як же я заплуталась. Думки в’яжуться у голові в міцний канат. Господи, як же мені боляче. Ця біль...

Боже, вона страшна. Вона охоплює найпотаємніші частинки моєї душі. Навіть ті, про які я не знала. Мене розриває зсередини, думки переплітаються та губляться в голові, серце не дає спокою ні на секунду, саме тіло б’є невгамовний біль. Я вважаю цього не достатньо. Я починаю гаснути, як сірник. Але чекайте! Я бачу. Бачу світло! Невже через стільки місяців переживань і страждань я бачу вихід? Це вишкіл? Що таке вишкіл? Саме це я спитала в тата, не розуміючи, що це буде моїм спасінням.

«Бачиш, доню, вишкіл — це коли якийсь підрозділ ЗСУ збирає діток і влаштовують їм невеликий табір, де розповідають про військову справу. Як раз у мене на роботі є така організація».

Після цього життя не було таким же. Невже воно змінилось? Невже це справді промінчики сонця? Поїхавши перший раз на вишкіл, я й уявити не могла, що так змінюсь. НЕВЖЕ? ТАК ТОЧНО. Я НЕ ВІДЧУВАЮ БІЛЬ. Господи, я плачу від спокою. Будучи там, слухаючи лекції, тримаючи в руках зброю, я відчула вперше за довгий час спокій на душі.

Навіть коли я падала від болі у ногах через фізичні вправи, моя душа... Вона була ніби прозора. Я хотіла кричати. Душевний спокій. Одним вишкілом усе не закінчилось. Я почала їздити і далі. І скоро теж поїду. Я розумію, що цим роблю великий внесок у майбутнє держави, адже

всерйоз вивчаю військову справу і вже задумуюсь бути військовою.

Досі й триває мій шлях. Тепер це не буде шляхом переживань і просто донатів. Ні, це буде шлях моєї боротьби, моєї еволюції. Це шлях моєї душі. Так я відчуваю зв’язок. Невидима нитка проведена від вишколів до моєї душі. Так я буду продовжувати.

Любі друзі, знайдіть свій спокій. Те, що ваша душа буде сприймати на повну, і ви відчуєте неймовірні і безмежні можливості. Творіть, пишіть, малюйте, досліджуйте. В цей складний час знайдіть свій шлях, який допоможе нам стати непереможними, самобутніми та ідентичними. Слава Україні!