Волкова Ірина, 9-а клас, ліцей №1 Горностаївської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання — Савченко Світлана Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна завжди була для мене чимось далеким і абстрактним, хоча про її жахи часто розповідала моя бабуся.

Її батьки пережили окупацію, а її, ще юною дівчиною, забрали на роботу до Німеччини.

З дитинства я чула від неї: «Війна – це страшно». Проте справжнє усвідомлення жаху війни прийшло до мене лише 24 лютого 2022 року, коли наша країна прокинулася від вибухів, які стали початком повномасштабного вторгнення росії . Той ранок я ніколи не забуду. Наше селище розташоване недалеко від Каховської ГЕС, і вибухи було чутно дуже чітко. Я не розуміла, що відбувається. Почула дзвінок, телефонувала моя сестра (тоді студентка , навчалася у Києві), яка кричала в телефон: «Нас бомблять і стріляють!» Ці слова прозвучали, як страшний вирок, і тоді в мене в середині все перевернулося. Я бачила страх на обличчі мами, яка не знаючи, що робити, увімкнула телевізор, але в той момент офіційних повідомлень ще не було. Страшну новину про початок війни ми почули лише через кілька годин від Президента Володимира Зеленського. Після цього життя наше різко змінилося. У магазинах швидко зникли продукти харчування, ліки, засоби гігієни, паливо.

Нам, можна сказати пощастило, що ми жили в селі і вели своє господарство, тому відсутність продуктів не відчували.

Ліцей перейшов на дистанційну форму навчання. Я намагалася зосередитися на уроках, але постійні звуки ракет, які летіли на міста повз нас, несучи смерть людям, та новини про обстріли міст не давали спокою. На вулицях панувала паніка і я вперше побачила, як в наше селище в'їжджають машини з російськими військовими. Цей момент був одним з найбільш жахливих у моєму житті. Вулиці спорожніли, люди ховалися по домівках, намагаючись захиститися від можливих нападів. Страх відчувався – ноги тремтіли від усвідомлення того, що відбувається. Село потрапило під окупацію майже одразу після початку війни.

Російські солдати облаштували блокпости біля населеного пункту, наражаючи наше життя на постійну загрозу. Перші кілька місяців я взагалі не виходила на вулицю.

Не бачила навіть друзів, по телефону не спілкувалася, адже солдати навмисне пошкодили інтернет-волокно, щоб у селі не було зв'язку із зовнішнім світом. Це було надзвичайно важко, адже я завжди любила гуляти на подвір'ї, кататися на велосипеді та займатися звичайними повсякденними справами. Військові постійно патрулювали село, робили в будинках обшуки, шукаючи зброю, яку, як вони говорили, заховали працівники військкомату. Однак найбільший страх викликали п'яні окупанти. Вони були непередбачувані і могли з легкістю навести автомат на будь-кого, і ніколи не знав, чим це закінчиться. Дні моєї родини в окупації перетворилися на постійні страхи, біль і розпач. Я не знала чи прокинуся зранку, а прокинувшись розуміла, що цей день буде таким же як вчорашній – сповнений страху і відчаю.

Останньою краплею терпіння моєї мами став день, коли окупанти взяли в полон селищного голову, кошового отамана Війська Запорізького низового та його заступника. Їх піддали жорстоким тортурам, і багато хлопців, які воювали в АТО, також були заарештовані й кинуті на підвал.

Після цієї події, наша родина вирішила виїхати в безпечніше місце. Але і ця дорога стала страшним випробуванням, бо треба було виїжджати через 17 блокпостів, щоб доїхати до смт.Василівка . Чотири дні в черзі - "дорозі життя", біля села Скельки, щоб виїхати на підконтрольну територію України, були жахливими. Проходячи останній- фільтраційний пункт, де викидали всі речі "для осмотра", ноутбуки відносилися на перевірку до ФСБ. Страшно уявити, що могло б статися, якби у когось знайшлося щось проукраїнське. Нервували навіть дорослі, я пам'ятаю чоловіка, який з тремтячими руками ніс свій комп'ютер на огляд. Ми пережили це... Пережили і "сіру зону", де всі машини мчали з шаленою швидкістю, адже напередодні там були розстріляні цивільні авто. Я побачила зруйновані будинки, згоріли автомобілі на узбіччі. І ось нарешті Запоріжжя... Всі плакали — і дорослі, і діти, — від щастя, що ми на землі, де немає їх,- «орків». Зараз я знаходжусь у Києві. Хоч тут і лунають повітряні тривоги і теж небезпечно, але ми вдома, на вільній Україні. Десь далеко залишилися мої друзі, кімната, велосипед, іграшки, мій кіт і собаки, моє дитинство. Війна забрала його в мене. Пройде час, і Україна обов'язково переможе. Ми повернемося додому, і все зміниться на краще. Я знову буду щаслива, бо буду на своїй, рідній землі, в своїй Україні!