Зранку 24 лютого я відкрив телефон і побачив, що коїться в Україні. Я спочатку не повірив, що у двадцять першому столітті може таке відбуватися. Це був справжній шок. Зрозуміли, що розпочалася війна. На околицях Маріуполя почалися обстріли, які до нас усе скоріше наближались. 

Наш дім був біля комбінату Ілліча. У нас перебили підстанцію і вже не було світла, але газ і вода ще були. Отже, ми зібрались і переїхали машиною до подруги дружини у район Новоселівки. Там було тихіше та й спілкуватись з кимось можна було. Згодом і туди почали діставати обстріли. Верхню Новоселівку дуже побомбило, а ми перебували у Нижній. 

Ми там бачили, як літаки скидали на наш район авіабомби. Це були моторошні вибухи. Ми збирали хмиз і готували їжу на мангалі. У нас щось залишилось з макаронів, каші, пів ящика картоплі. 

Шокувало те, як люди розповідали, що вбитих ховають прямо на подвір'ях. Викопують могили, ставлять хрести. Похоронне агенство відразу сказало, що працювати не буде. Коли ми виїжджали, бачили на власні очі кількість хрестів на подвір'ях і дитячих майданчиках - це був шок. Також шок був при виїзді, коли через нас літали снаряди, коли побачили каскад білих дев'ятиповерхівок, спалених, уже чорних, розбитих. Це був жах. 

Ми багато чули жахливих розповідей, але те, що побачили, було страшніше, сильніше і масштабніше. 

Всі люди ходили і розпитували одне одного про зелені коридори. Але тих, хто поїхав по цих коридорах, розстрілювали. Тож ми вирішили дочекатися шансу гарантовано виїхати з Маріуполя. 

25 березня, коли був організований виїзд із міста, можна було їхати. Стояли російські блокпости. Ми прорвались і поїхали в Херсонську область до батьків дружини. Там дізнались, що все вже повністю під руснею. Їздили "зетівські" машини, орки гуляли, на базарчиках скуповувалися. Ми там пожили, зрозуміли що робити там нічого. Збирались відкривати російські школи, про відкриття дитячих садків взагалі мови не було. У нас чотири роки дитині, хотіли щоб вона розвивалась. Отже, ми вирішили їхати на вільну територію України - до Києва. Тут у нас багато знайомих і однодумців.

Їхали через Василівку. Чотири ночі ночували в полі. На п'ятий день виїхали. Приїхали до Запоріжжя, переночували в дитсадку, а на наступний день вирушили до Києва.

Психологічно важко, коли думаєш про дім, якого вже немає. Багатьох знайомих уже немає на цьому світі. Але потрібно жити далі. Переплакали, пережили, рухаємось вперед. 

Я впевнений на сто відсотків, що війна закінчиться нашою Перемогою. Не може такого бути, щоб зло перемогло добро. Тим, хто до нас прийшов і приніс до нас це зло, буде дуже погано.

Мрію жити у процвітаючій європейській країні за всіма європейськими канонами. Для мене важливо, щоб Україна залишилась незалежною і процвітала.