Те, що буде війна, я прекрасно розуміла, виходячи із ситуації. 23 лютого ми святкували день народження онука. Після того мені не спалось. Тому о четвертій ранку, коли я почула перші вибухи, відразу зрозуміла, що це війна. Згодом уже прочитала звернення путіна про спецоперацію.

Найбільшою проблемою була відсутність інформації. Коли повністю зникло електропостачання, все зупинилось, нічого не працювало. Найстрашніше - це невідомість. Коли не знаєш, що відбувається в країні: чи взяли Київ, що з рідними, які перебували в іншому місці. 

Найгірше був страх дитини - п'ятирічного онука. Коли він дуже злякався звуку влучання авіабомби, для мене це було найстрашніше. Як на мене, діти такого бачити і відчувати взагалі не повинні. 

У нас був доступ до води, інша річ - це її якість. Запаси продуктів були. Якби довше залишались, тоді було б непереливки. Я заздалегідь запаслась ліками. Звісно, що передбачити, як саме будуть відбуватися бойові дії, ніхто не міг, але підготовка до війни допомогла. 

У нас не було власної машини, тому виїхати було ні на чому. Син служив у теробороні - він з першого дня захищав наше місто. Коли зник зв'язок, ми не хотіли виїжджати, не знаючи, що з ним. 

Ми жили у центрі міста поряд з Приазовським технічним університетом. На університет скинули авіабомбу, потім обстріли продовжувались. Орки, якщо починали бомбити, то потім продовжували кілька днів обстрілювати те місце. Вони брали якийсь квадрат і його закидали бомбами. 

Ми перебрались у Приморський район. Коли вже й туди почало прилітали, ми вирішили виходити пішки. Було складно, бо з нами була п'ятирічна дитина і мама вісімдесяти трьох років. Нам пощастило - ми не так багато пройшли - нас забрали волонтери і вивезли.

Найнеприємнішим було те, що потрібно було виїжджати через окуповану територію, пройти багато блокпостів. 

Приємно вразила допомога людей. На окупованій території і на підконтрольній українській люди нас годували, селили. Ця допомога була дуже зворушливою.

Ми зупинились у Дніпрі. Нам вдалося поселитися у колег по роботі, згодом сюди переселилась моя робота. Сина теж перевели по службі у Дніпро. Так ми тут і залишились. Хоча це і не найбезпечніше місце. 

Як на мене, війна може закінчитися тільки шляхом нашої Перемоги і повернення усіх наших територій. А чи швидко це відбудеться, невідомо. 

Найголовніше - це майбутнє дітей і внуків. Діти у 21 сторіччі не повинні знати що таке війна. Хочу, щоб це була остання війна не тільки у нашій країні, а й на всій планеті.