Мелащенко Ксенія, 11 клас
Тиманівський ліцей
Вчитель, що надихнув на написання есе: Вовк Людмила Володимирівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

-Мамо, чому діти на Донеччині не ходять у школу й їхні будинки розбиті?
-Ксюш, там війна… щоденні обстріли, окупація, росіяни забирають наші території.
-Що? Яка війна? Я не вірю, там такого немає.
-Є, доню, є, на жаль… А ще на завтра в школу треба принести теплі речі, продукти та варення, це відправлять військовим на фронт.
-Але для чого? Яка війна? Її немає, там все добре.
-Якби ж я помилялася…, - відповіла мама.

Прочитавши цю історію, Ви не зовсім розумієте до чого цей діалог, але, спираючись далі на власний приклад, я розкажу. Я – Ксенія Мелащенко з міста Миколаєва, міста корабелів, міста, де народжується любов. Але зараз моє місто можна описати по іншому. Там, де йде війна і б’ють гармати, там, де ніколи Вам не побувати…

Ось такі подібні діалоги в мене зазвичай були з батьками до 2022 року, коли я зовсім не розуміла, що таке війна. Для мене це все було невідомим, страшним, та я і зовсім не вірила, що десь там, за 500 кілометрів, люди живуть не так, як в моєму рідному місті. Проте мої думки та мислення змінила одна єдина страшна дата для кожного українця – 24 лютого 2022 року…
-Мам, у нас завтра фотосесія кращих учнів школи, переможців цьогорічних олімпіад, треба буде вишиванку одягти.
-Звичайно, а ще завтра ввечері підемо до бабусі в гості, тому нічого не плануй.
-Так, добре, на добраніч, мам…
-На добраніч! 

Цей діалог був 23 лютого, напередодні цієї страшної дати… Безліч планів, очікування тільки всього хорошого, але країна-агресор вирішила суттєво це все змінити.

Ранок. Вибух. Я думала, що це звичайний грім. Прокинулась. Телефонний дзвінок. Родичі з Чернігівщини повідомляють, що над їхнім селом літають ракети, чути також вибухи. Паніка. Розгубленість. Другий вибух. Сирена. У мене почали аж мурашки бігати по тілу… Що сталося? Що робити? Швиденько пішла в магазин за продуктами, але полиці були майже пусті. Зібрали тривожну валізу і починаємо думати, що робити далі…

Я не зовсім пам’ятаю всі 40 днів, коли була вдома. Страх, розпач, невідомість. Другий день війни. Попередження від мера про небезпеку і можливі артилерійські та ракетні обстріли. У ту ніч я бачила те, що залишило болючі спогади.

Ми ночували в підвалі, адже залишатися в будинку було вкрай небезпечно.  Кожен вибух, запуск ракети – ти чуєш все, і не знаєш, чи будеш жити? Аж моторошно, але це реалії перших днів війни на незламному півдні.

Російські війська доволі швидко захопили значну частину Херсонщини, тому мали мету захопити й Миколаїв. В березні почалися посилені обстріли мого міста з «Градів», «Ураганів», РСЗВ та іншої техніки.

Російські танки були вже на околицях міста. Тривали важкі бої. Завдяки ЗСУ Миколаїв тоді втримали. Прильоти на той час були в різних районах міста.

Квітень 2022. Ранок. Сильний потужний обстріл. Я довго не могла після того оговтатися. Ворожі касети прилетіли під наш будинок. Ми зрозуміли, що треба покидати рідне місто. Звичайно виїзд з дому був важким, особливо, якщо й не запланований. Просто уявіть, що є одна-єдина валіза, у яку треба помістити все необхідне. Як помістити у валізу все своє життя?

На вокзалі людно, гамірно. Спочатку взяли квитки до Львова, адже інших залізничних сполучень тоді не було. Завдяки нашим знайомим, ми змогли виїхати і перебути  на Закарпатті, поки місто було під загрозою. Виїхала я, мама, бабуся. Дідусь та батько залишилися у місті. Дуже важко розпочинати життя в інших умовах і не розуміти, що чекає на тебе далі. Зараз я розповідаю цю історію, як просто частину свого життя. Тоді ти настільки спустошена, думаєш, що неможливо нічого змінити. На Закарпатті ми пробули недовго, десь півтора місяці, я навчалася онлайн, і якраз до кінця весни закінчила 8 клас.

Червень 2022. У нас з’явилася можливість переїхати до родичів на Вінниччину, у село Тиманівку, де я наразі і перебуваю. Знову нове місце, нові люди - все нове. У той час це була більш безпечна область, ніж Миколаївська, але звуки війни було чути і тут.

Півтора роки з початку війни я не була вдома, і тоді повертатися на декілька днів було дуже страшно. Найбільше у таких ситуаціях лякає невідомість. Дуже страшно чути «вона летить…». Можливо востаннє ти п’єш запашну каву і обіймаєш дитину, притискаючи міцно до грудей, можливо востаннє ти бачиш рідні сумні очі, сповнені такою надією, можливо це просто твій останній день… У нас забирали просто життя за наші погляди, непокірність, волелюбність.

Зараз час від часу ми приїжджаємо додому, щоб побачити всіх рідних та друзів, проте через складну ситуацію ці поїздки відчуваються «наче в гості». Миколаїв через росію та її «асвабадітєлєй» зараз дуже побитий. Безліч навчальних закладів, будинків та і інших споруд зруйновано.

А скільки розбитих життів… аж страшно подумати, яка кількість людей постраждала та загинула…

Розповідаючи свою історію багатьом людям, вони дивуються, що десь там є війна. І згадуючи себе до 2022 року, я розумію, що теж не усвідомлювала значення цього слова, проте зараз ми намагаємося якомога більше допомогти військовим, волонтерам, та всім тим, хто потребує допомоги. Тільки побувши в період війни на небезпечній території, ти розумієш наскільки важливо підтримувати свою рідну країну і бути її патріотом. Вони прийшли нас «асвабаждать», але наші військові будуть боронити  наші землі до останнього.

Ця війна навчила мислити й жити по-іншому: можливо,  ці всі випробування вчать цінувати свободу і волю на рідній землі. Події в Україні змінили кожного з нас, але я вірю, що попереду нас чекає тільки світле майбутнє. Зараз я у Вінницькій області навчаюся в 11 класі. Звичайно навчання не проходить досить спокійно, адже є тривоги і нам доводиться вчитися в укриттях. Проте, наскільки б важко не було, ми маємо залишатися тут, на рідній землі, в Україні!

Мене зараз найбільше зрозуміють ті, хто відчув, що таке війна. Адже найболючіше не тільки розуміти, що росія на нас напала, а що страшні події торкнулися твоєї родини.

Дякуючи нашим захисникам, хто там боронить мою землю, я можу хоч інколи приїхати додому, де на центральній площі майорить жовто-синій стяг! Знаю, що таки повернуся в мирний Миколаїв, пройдуся найдовшою вулицею міста, згадаю всіх своїх рідних і друзів, присяду на набережній Південного Бугу та милуватимусь найгарнішими заходами сонця!

І яким би тернистим не був мій шлях, я впевнена, що зовсім скоро я буду на кухні у себе вдома сидіти з мамою і говорити про перемогу України!
-Мамо, ми вдома, всі території звільнені, Україна перемогла!
-Доню, я і не сумнівалася в цьому, адже українці – це незламна нація, яка об’єдналася і не дала ворогу захопити наші землі!