Тищенко Лілія, 11 клас
Спеціалізована школа І – ІІІ ступенів № 277 
Вчитель, що надихнув на написання есе:  Ткаченко О.В.

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

УКРАЇНА В ОГНІ
(спогади із власного щоденника)

Пам’ятаю я чудово свій останній мирний вечір перед війною. Уже звечоріло, на вулиці - темінь, хоч в око стрель, а я танцюю перед  дзеркалом, придумую новий танок під класичну музику. Робила це, аби тільки заспокоїтися.

На душі вже тиждень як немовби дикі кішки шкреблися, передчуття немовби темне щось нависло, все не проходило. Таке відчуття буває тільки перед страшною бурею, грозою, що сіє смерть… 

–Все буде добре, мамо? Точно ніякої війни не буде? – перепитувала я тоді маму, яка сиділа поруч та непевними руками листала журнал. Питала її з такою дитячою наївністю, з вірою, що в мене просто безглуздий страх. 
–Ну звісно ж не буде! Це неможливо! – заспокоювала вона мене. 

А наступного ранку я вже прокинулася від вибухів. Десь о четвертій чи може о третій, я навіть не знаю точно. Пам'ятаю тільки що було сіро… Спочатку пролунало одне чітке «Бах!» немовби хтось запустив салют, а потім іще одне, іще й іще… Я підірвалася із ліжка, ще не вірячи в те, що мій страх справдився і що це не жахливий сон, не кошмар, а холодна жорстока реальність, у якій я можливо буду жити роками…
–Мамо! Що це? – перелякано спитала я.
І тут я почула найгірше:
–Я не знаю…

Я встала чисто машинально. Зізнатися чесно – мене просто трясло, як того голуба на високовольтних проводах. Дістаючи із шафи одяг, почула ще одне «Бах!» Від нього затряслись вікна, а всі ті люди, що були на вулиці, кинулися кудись бігти.

Усе навкруги раптово стало сірим – будинки, дитячий майданчик, школа і навіть дерева. На трасі змією тягнулася вервиця із сотень, а може навіть тисяч машин – люди покидали Київ… Мені теж хотілося кудись подітися, відмінити це все, тупнути ногою і сказати що це просто дурний сон та спокійно піти до школи, але ці думки довелося швидко полишити. «Лелеко – лелеко, понеси мене далеко…» Не понесе мене звідси ніщо і нікуди – я вже це точно розуміла. Наступило жахливе прийняття…

А далі – довгі, повні страху ночі в коридорі, виття тривоги, гул винищувачів, молитви, аби тільки вижити та вибухи, вибухи, вибухи… Зрештою, і до цього мені довелося звикнути – так як звикають дикі звірі до змінених умов.

Часто доводилося дотримуватися світломаскування, а потім почали вимикати світло. Щоб якось відволіктися, я читала, навіть при мерехтливому сяєві свічки або ж дивилася якісь старі комедійні виступи… Потім я розповідала це родині – і від того всього якось на душі ставало легше. Мистецтво давало мені полегкість. Бабуся з перших днів війни чергувала у шкільному бомбосховищі – ми щодня приносили туди що – небуть поїсти. За це я часто отримувала від її подруг пиріжки зі згущеним молоком або жменьку желейок. Так ми й жили…

Потім у школі запустили дистанційку – треба ж було якось нас, підростаюче покоління, довчати. Так стало трохи веселіше. Прийшла весна, а з нею прийшли і надії.

І дивлячись тоді на бабусині квіти, які пробивалися у дворі з – під снігу, я теж подумала про те, що я та моя країна теж колись так проб'ємося. Станемо сильнішими, укорінимося, не дивлячись на цей страшний морок муки і туги, під назвою війна та полинемо на крилах надій вперед, до кращого майбутнього за золотими горами…