Карнаух Мирослава, 9 клас
КЗ «Малобілозерська спеціалізована естетична школа-інтернат ІІ-ІІІ ступенів «Дивосвіт» Запорізької обласної ради
Вчитель, що надихнув на написання ес: Рудик Олена Борисівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

ВПО – це абревіатура терміну «внутрішньо переміщені особи», яких часто називають і коротше – внутрішні (вимушені) переселенці. 
Переселенці… Мені не подобається це слово, але саме так нас називають…

Початок війни ми зустріли вдома. Був звичайний день – четвер.  Ми мали йти до школи, але… не пішли. На той час я була ученицею шостого класу. Того дня ми ще нічого не розуміли і думали, що скоро все скінчиться. Але того не сталося, і вже через два дні ми побачили, як нашим селом рухалися колони ворожої техніки. Сказати, що було страшно – нічого не сказати. Інколи ми їх рахували, а коли вони йшли вночі, ми їх просто чули.

Почалися перші вибухи на лінії зіткнення з нашими військовими. Це було зовсім неподалік, за сусіднім селом. Дуже гучно!

Облаштували підвал, знесли туди необхідні речі і часто сиділи там, коли дуже гепало. Доводилося ночувати в кухні (ближче до підвалу і там менше вікон); спали одягнені, а поряд клали всі необхідні речі, щоб, коли бігти з хати, то хапати їх швиденько. Більше місяця ми спали в коридорі на підлозі, позатулявши всі вікна. Світло ввечері намагалися взагалі не вмикати, щоб не привертати увагу окупантів, які вже вешталися селом. Інколи ми з мамою ходили до куми в гості.  Йшли дуже швидко, і мама, озираючись,  говорила: «Якщо їхатиме машина, забігаємо в найближчий двір і ховаємося, щоб нас не побачили». Мені було лише одинадцять і на той час я не могла все усвідомити…

В магазинах було порожньо. Я не ходила, але мама говорила, як за часів «совка»: лишилися деякі крупи, консерви, і те, що ніхто роками не купував. Хліба не було, мама пекла сама, але муки було небагато, тому економили (інколи одна хлібина - на тиждень). Пізніше щось почало з’являтися в магазинах, завозили з сусідніх складів, які не встигли ще пограбувати. Це було життя в постійному стресі та невизначеності...

45-й день нашого перебування в окупації я запам’ятала, як ніколи. В цей день мама нас з братом вивезла до Запоріжжя. Тато залишився вдома. Дорога була важка і довга.

Той день почався рано, о шостій ми вже стояли в сусідньому містечку в колоні на евакуацію. Нас довго тримали на блокпостах, перевіряли. З речей в нас була одна валіза на трьох і рюкзак з документами та ліками. Чому так мало? Тому, що ми не знали, куди їдемо і на скільки, а ще тому, що перевіряли все, і мама не хотіла, щоб у нас щось знайшли. Зняли навіть мої сережки і хрестик, щоб не привертати зайвої уваги.

Отак і виїхали – в нікуди. І вже пішов третій рік нашого невизначеного життя, життя, яке розділилося на до... і після...

В мене була гарна школа, в яку я ходила з задоволенням; були друзі, однокласники; було захоплення: вчилася в музичній школі. Мріяла влітку поїхати з однокласниками на відпочинок за кордон (учні нашої школи щорічно відпочивали в міжнародних таборах). Але не встигла! Ця клята війна забрала  моє щасливе дитинство і зруйнувала всі мої плани.

В селі, де я зараз проживаю з родиною, в мене зовсім немає друзів, тому що я — ПЕРЕСЕЛЕНКА…
Зараз я дев’ятикласниця, і навчання знову дистанційне. А так вже хочеться піти в свою рідну школу, сісти за парту,  відкрити підручник, поспілкуватися на перерві зі своїми однокласниками… Я мрію якнайшвидше туди повернутися!

Я впевнена, що скоро так і буде, адже я цього дуже хочу і свято в це вірю! Вірю в нашу Перемогу, в наші Збройні Сили, в наших сильних і мужніх титанів, які щодня боронять наші кордони!
 Допомагаю! Волонтерю! Молюся!