Алексеєва  Єва, 10 клас, Рівненський ліцей № 19

Вчитель, що надихнув на написання есе - Харечко Людмила Герасимівна  

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022  року моє  життя  змінилося назавжди . Ранок. Починаю збиратися в школу, беру телефон … як для початку дня, то забагато повідомлень. Читаю, мене охоплює жах. Певно,  то якийсь дурний жарт; не вірю, відкладаю телефон і виходжу з дому, хоча відчуваю внутрішній неспокій.

Вулиця… В очах перехожих помічаю страх; у мене тільки одна думка : треба  телефонувати тату . Після його слів моє дитяче життя закінчилося. ВІЙНА…Що на нас чекає?

Весь день лунають тривоги, надзвичайно страшно. Раніше я ніколи не чула таких моторошних звуків. Хотілося заснути і, прокинувшись, зрозуміти, що це лише сон. Метушня. У магазинах величезні черги,  полиці пусті, люди розгублені. Що буде далі?

Другого березня усі чоловіки вийшли на вулиці, перекрили вхід, аби росіяни не змогли зайти до нашого донедавна мирного містечка ЕНЕРГОДАРА.  Третього березня все повторюється ,але на цей раз людей  значно більше.

Четвертого березня в наше місто заїжджає близько ста машин військової ворожої техніки. Цей страшний  день я не забуду ніколи. Зник зв’язок ….

Час минає, напруга зростає.  Виїхати складно. Займаємо чергу,  на дорозі стоїмо майже тиждень . Нарешті можемо їхати, сил майже нема, їжі теж, навіть вода закінчується. Надворі  вечоріє,ми в останній колоні.  Вороги оглядають наші речі, прискіпливо обстежують кожну кишеню. Сіра зона. Поле. Починається дощ , купа машин  утворює довжелезний ланцюг. Ми їдемо дуже обережно, десь через пів години чуємо звуки обстрілів. Люди в авто перелякані , але шляху назад немає. Величезна колона дуже повільно рухається далі, видніються постаті.

Згодом бачимо блокпост, одночасно відчуваємо якусь полегкість і страх . Вдалині майорить синьо-жовтий стяг. Плачуть всі. Нарешті ми у відносній безпеці.

Насолоджуюся теплим чаєм, найкращим напоєм, який я коли-небудь куштувала. Згодом вирушаємо до Запоріжжя; там нас зустріли чудові люди, запросили відпочити, помитись. Поснідавши, знову відправляємося  в дорогу. Нас чекає евакуаційний  рейс , яким можна доїхати до Львова. Прибувши на вокзал, я була вражена тією  кількість людей, які  мали вміститися в той маленький потяг.  Ця  драматична картина назавжди закарбувалася в моїй пам’яті: купе, в якому знаходиться близько дванадцяти людей, втомлені  очі дорослих, перелякані діти, які час від часу засинають на руках  батьків.

Уранці нас вітає гостинний Львів. Місто привітне, ми смакуємо запашним борщем,  трохи  гуляємо колоритними вулицями. Дочекавшись автобуса, вирушаємо до  Німеччини .

Кордони, години очікувань, незнайомі, але привітні люди, багато співчуття. У таборі для біженців змогли отримати все необхідне для життя, сестричка раділа новим іграшкам. Наступний тиждень провели в горах. Німці дивували нас спокоєм, якого, здавалося, я вже не відчувала цілу вічність. Думки про пережите, наче мариво, раз у раз огортали мою душу. Ніщо не минає безслідно.

Родина хворіє, але життя продовжується. Хвилини спокою чергуються з тривогами про те, що буде завтра.

Відвідую німецьку школу, вчу мову, але неймовірно сумую за рідними і знайомими , які лишилися в Україні. Відчуваю підтримку, знаходжу нових друзів. У моїй новій школі багато українців. Тут добре, але це не мій дім. Я тут лише гість. Хочу додому…в  мирну Україну.  

Сьогодні я живу в чудовому місті Рівне, ходжу в 10 клас. Мені тут все подобається. Я звикаю. Мир неодмінно настане. Знаю,що незабаром знову житиму в найкращому місті на  цілій планеті, у місті, яке назавжди в моєму серці, в моєму УКРАЇНСЬКОМУ ЕНЕРГОДАРІ!!!