Норенко Єлизавета, 9 клас, Біляївський ліцей № 3

Вчитель, що надихнув на написання есе - Долготьор Віра Володимирівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Вже світало. Цього ранку, я не почула лагідних слів матусі: «Донечко, Лізочко, прокидайся, моє сонечко, вже їстоньки пора». Мені снився сон, неначе, на моє рідне місто, налетіли страшні, схожі на великий чорний хрест ракети. Сильний грім лунав з неба, якого я, будучи зовсім маленькою дівчинкою, так сильно боялася. Розпочався хаос.

Переважна частина людей почали шукати безпечні місця для себе і своїх близьких, було чутно крики та плач маленьких діточок, які були зовсім беззахисними.

На дитячій гойдалці, яка недалеко від мого дома, я побачила маленьку дівчинку. На вигляд, їй було приблизно 7 років. У неї були блакитні, як колись наше небо, очі, в яких відбивалися біль, страх і втома. Її біляве обличчя було вкрите пилом. Світле, колись доглянуте волосся, було збите з частинками землі. У руках вона міцно стискала плюшевого ведмедика, який, напевно, подарувала їй найдорожча людина у світі – її матуся. Одяг був зношеним, на ній була кофтинка, яка на два розміри більша за неї та стоптані черевички, які, ймовірно, натирали їй ноги. Я підійшла до неї і запитала:

-Дитинко, люба, чому ти тут сама сидиш, бачиш, війна почалася! Де твоя мама?

-М-моя мама сказала мені сидіти тут і чекати її, я вже її дуже довго чекаю, а ти, до речі, її не бачила? – запитала із сумним поглядом дівчинка.

Мені стало дуже шкода її, адже вона не заслуговує на таке дитинство, ніхто на це не заслуговує! Я сіла поряд з дівчинкою і обійняла її, а ж раптом, я почула вибух…. І я прокинулася.

Я так і не зрозуміла, був цей вибух уві сні, чи на яву. Тут прийшла мама, і я зрозуміла, сталося те, чого я найбільше боялася, – війна.

Перші дні війни проходили дуже швидко, так як ми не ходили до школи. Для мене це був незвичний ритм життя. Я звикла кожного дня ходити до школи, відвідувати якісь гуртки, проводити час з друзями, але не все це. І я знайшла вихід і почала складати вірші, ось наприклад:

Прийшла війна – його нема!

В країну вже прийшла зима.

Зима холодна і сувора,

В вікні – дівчина чорноброва.

Сидить собі та виглядає

І сльози гірко проливає.

Чекають на свого солдата –

Дівочі сльози в оченятах.

Сидить її солдат в окопі,

Навколо ніч – в думках вона.

У небі ясно світять зорі,

Як очі любої здавна…

До речі, нещодавно я написала музику до цього вірша, але я б хотіла писати вже ліричні твори про мир, любов, добро.

Та невдовзі знову розпочався той ритм життя, який був раніше. Навчалися ми, звісно, дистанційно, але це хоча б щось.

Протягом двох років ми навчалися дистанційно. З одного боку, може, це й добре, учні можуть навчатися вдома, не витрачаючи час на дорогу до школи. З іншого боку, наприклад, мені важко було зосередитися, навколо було багато відволікаючих речей.  Я відчувала, що мені не вистачало спілкування з моїми друзями та вчителями. Дехто виїхав до  інших країн, і я боюсь, що ми більше ніколи не зустрінемося.

Також, не в усіх учнів був надійний інтернет, ще був такий період, коли вимикали світло по 3-4 дні. Тоді ми навчалися самостійно.

Зараз я вже у дев’ятому класі, ми вже майже рік ходимо  до школи. Я дуже радію, що маю можливість навчатися, бачити своїх друзів кожного дня, займатися спортом, співати, грати на музичних інструментах і танцювати.

Ці 1000 днів війни – це 1000 днів страждань і болю. Вони зробили мене сильнішою та дорослішою. Я  навчилася терпінню та цінувати кожен день в моєму житті.

Хоч як би важко не було, ми ніколи не маємо здаватися, все, що ми робимо, – це недаремно.

Я вірю в нашу перемогу та у наше майбутнє. Ми покажемо всьому світу, що не важливо, маленька країна чи велика, якщо народ має велику любов у серці, сильну віру та надію, то обов’язково -  перемога буде!