Зеленська Поліна, 10 клас, Мукачівська ЗОШ І-ІІІ ступенів N°2 імені Т.Г.Шевченка Мукачівської міської ради Закарпатської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Лашкай Віта Степанівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Зима… Лише кілька місяців тому ми з батьками переїхали до новобудови — квартири моєї мрії. У повітрі запах свіжого ремонту, а за вікном - рідне місто  Харків. Це розпочинався новий, світлий розділ життя. Ось я стою на кухні в суботній ранок, готую млинці під мелодію французької пісні.

Мрію підспівати, але ж слова поки що залишаються загадкою — звучать, наче шепіт іншого світу, не доступного для мене. Насолоджуюся спокоєм.

23 лютого. Вечір. Телефонний дзвінок раптово відриває від сторінок книжки, яку я читала. Поспіхом відповідаю однокласниці, підказуючи домашнє завдання на перший урок. «Полю, — трохи зам’ялася подруга, — ти віриш, що розпочнеться війна?» Замислююся. Ні, звичайно ж, ні. Як у це можна повірити? Але на мить щось всередині холодно стискається. Останні тижні в повітрі висіло напруження, натяки звідусіль.

Десь глибоко під шкірою народжувалося відчуття, яке я не могла вловити. «Ні, не вірю», — холодно завершую розмову, намагаючись переконати себе.

А наступного ранку, коли годинник показував четверту, мама наляканим голосом мене розбудила та попросила одягнутися.  За вікном лунали дивні звуки. Що це? Так, розпочалася війна. Відразу стільки питань. Живі чи ні мої близькі? В один момент усе сплуталося, а думки злилися в одну нескінченну круговерть. Страх проник глибоко в груди. Що буде далі?

А далі -  перший тиждень війни. Серце стискається при кожному вибусі, а мозок, поглинутий повідомленнями про все більші втрати, відмовляється перемикатися на щось інше.

Як жити, коли кожна мить може стати останньою? Нові правила лякали, та загалом турбувало все: комендантська година огортала місто в темряву, усе більше людей покидало дім, а вулиці пустували. На сьомий день страх смерті стискав мене мотузками. Дім уже не був фортецею; поряд лунали вибухи, а тривога, ніби гострий ніж, пронизувала тіло. Дихати ставало все важче. Сльози вже не зупинити. Невже життя має скінчитися саме так? Невже зараз? А як же мої мрії?

Ранок. Два невеликі рюкзаки з документами й теплим одягом. Вісім годин чекання на евакуаційний поїзд так морозно тягнуться і тягнуться... 27 годин на підлозі серед  двохсот людей у вагоні. Важко дихати.

Львів. Знову потяги. Ніч. Кордон. Угорщина. Літак. Франція. Кінцева зупинка — південне місто Тулон, наповнене життям і тишею. Хто я зараз? Біженка… Пішла у французьку школу, почала вчити нову мову. Улюблені пісні вже не здавалися настільки незрозумілими. Так минали місяці, але з кожним днем ставало все важче. Ніяких добрих новин з дому. Усі рідні там, далеко, де йде війна. Ми нічим не можемо допомогти. У вересні приймаємо рішення повертатися.

Україна. Сльози. Тихі обійми з татом, бабусею та дідусем, дзвінок від подруги.  Я вдома. Там, де завжди мала бути. Але це вже був не той Харків, який я пам'ятала, любила.

Не було чути сміху в дитячому садку навпроти дому, не було першого дзвоника в школі. Були тільки руїни та безлюдні провулки. Але повернення — все одно радість, та ще й з несподіванками: нам назустріч вибігає чорна граціозна вівчарка. Тато врятував її від обстрілів, одне вушко прострілене знарядом, на мордочці, серед вугільної шерсті, сиві волоски — відбиток війни.

Тепер це став наш собака Джульєтта.

Почалися напружені шкільні дні за комп'ютером, а разом із ними — головні болі від недосипання через нічні обстріли, втома від постійної самотності. Батьки активно волонтерили, а я іноді допомагала. Осінь минала повільно, важко.

Усе найулюбленіше знищують. Чому? Здається, я божеволію.

Несподівано моє життя змінюється. Напередодні Нового року, пакуючи  солодощі для дітей, я познайомилася з дівчиною, яка запросила мене на квартирники — зібрання талановитої молоді Харкова. Ми втікали від війни, збираючись на репетиції теплими зимовими вечорами, а творчість об'єднувала й лікувала наші душі, давала надію. Згодом разом із двома гітарістами почали виступати на благодійних концертах в укриттях, збираючи кошти на підтримку армії, на мавіки.

Кожна зустріч із харків’янами ставала для мене ковтком свіжого повітря серед важких днів.

Так минула і весна, і початок літа. Але постійні обстріли, відсутність роботи, страх і втома дедалі сильніше змушували задумуватися про переїзд. Не хотіла знову покидати місто: тут був мій творчий світ, моє натхнення. Проте безпека вимагала змін.

Я опинилася в тихому містечкові Мукачеві. Знову життя з чистого аркуша. Продовжую вчитися в школі, вдосконалюю улюблену французьку. Відчуваю, що мрія збувається. Насолоджуюся розумінням слів, які були такі приємні, але недоступні.  

Спокійно сплю, не чуючи обстрілів. Але… тягне додому.

Мій Харкове! Я просто живу. Проте сумую…