Рекус Оксана, викладач Торчинського професійного ліцею

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна застала всіх зненацька. Ніхто не міг передбачити, що прийдеться жити в таких умовах, але життя продовжується навіть під постійною загрозою. Я працюю викладачем у Волинській області, в селищі Торчин, і за ці 1000 днів війни жодного разу не залишила свого дому. Моя робота — це мій фронт, освітній фронт, який ми з колегами тримаємо так само завзято, як наші захисники тримають лінію оборони.

На початку війни було важко описати той паралізуючий страх, який охопив мене, як і багатьох українців. Це був момент, коли весь світ раптом перевернувся догори дриґом. Усі ми жили своїм буденним життям, а за одну ніч усе змінилося.

Я прокинулася від новин, які здавалися нереальними. Перша реакція — це шок, відчуття абсолютної невизначеності. Що робити? Куди бігти? Звідки чекати загрози? В ті перші дні здавалося, що кожен звук — це вибух, кожна хвилина очікування — це вічність. Я відчувала, як страх стискав мене зсередини, не даючи дихати. У голові було безліч запитань: «Як ми будемо жити далі?», «Чи буде безпечно моїм близьким?», «Чи вистоїть наша країна?».

Усе навколо змінилося. Звичайні речі, які раніше здавалися буденними — поїздка на роботу, зустріч із друзями, і навіть прості розмови з учнями — все це перетворилося на тягар невизначеності.

Ніколи не думала, що викладання стане чимось більшим, ніж просто освіта. У перші дні війни була паніка, невпевненість, страх за життя своє і своїх близьких. Але разом із цими почуттями прийшла відповідальність: за учнів, за громаду, за країну. Щоденне навчання стало опорою для дітей і для нас, викладачів. Коли працюєш, коли передаєш знання,- це допомагає відволіктися від постійного інформаційного шуму і невпевненості майбутнього.

Освіта стала зброєю в боротьбі за нормальність у цьому хаосі.

Зараз багато чого  змінилося, але ми вчимося справлятися, адаптуватися і знаходити нові методи викладання. Ми не маємо права зупинити навчальний процес — це наш внесок у майбутнє України. Знання і освіта залишаються ключем до перемоги, адже саме молоде покоління розбудовуватиме нашу країну після війни.

Щодня спілкуюся з дітьми, які раніше стали дорослими, ніж це мало статися.

Вони вже не просто учні — це майбутні лідери, лікарі, вчителі, солдати. Їхня свідомість змінилася, і я бачу це на кожному уроці: в їхніх запитаннях, вимірюваннях, переживаннях. Вони розуміють ціну свободи і ціну знань.

Моє містечко Торчин не було на лінії фронту, але війна торкнулася нас усіх. Вона забрала наш спокій і впевненість у завтрашньому дні. Проте залишила — нашу незламність і віру в Перемогу. Щодня, коли я  бачу  обличчя своїх учнів, розумію: ми робимо свою справу недаремно. Ми даємо їм не лише знання, а й віру в те, що Україна вистоїть, що після всіх жахів війни настане мир.

Не можна сказати, що я роблю щось героїчне. Я просто залишаюсь на своєму місці, виконую свою роботу.

Але кожен урок, кожен день — це крок до нашої спільної мети. Війна зробила нас сильнішими, єдиними у прагненні зберегти і відбудувати Україну.

Я вірю, що настане день, коли ми зможемо повернутися до звичного життя. Але ми ніколи не будемо такими, як раніше. Ми стали свідомими, сильними і незламними. І хоча попереду ще багато викликів, я знаю одне — наша нація переможе. І я з гордістю продовжую тримати свій освітній фронт. Мій шлях триває.

 Вірю в Бога, в ЗСУ, вірю в Свою Державу!