Саєнко Карина, 11-а клас, ліцей імені Б.Д. Антоненка-Давидовича Охтирської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Браїлова Олена Петрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – найстрашніша біда, яка може статися з людством. У ній немає нічого позитивного, лише страждання, біль та смерть. До 2022 року, читаючи новини про події в Афганістані, в Іраку, я навіть уявити не могла, що моя Батьківщина теж потрапить у складну ситуацію, і що саме кожен день мого життя може бути останнім. 

24 лютого 2022 року я прокинулась о сьомій годині ранку,  збиралася  до школи. На стільці висів одяг, поряд лежав рюкзак із підручниками та зошитами, але тоді я навіть  не здогадувалась, що ті речі так і залишаться на своїх місцях. Зайшовши на кухню, я побачила, що вся моя родина уважно слухає новини. Приєднавшись до них, я почула страшні слова: “росія порушила кордон України. Зберігайте спокій!”. Чесно кажучи, чи то я була сонною, чи то не надала конкретного значення тим словам. До останнього не вірила в почуте. Мої батьки теж мали сумніви, але на всякий випадок з’їздили до магазину та заправили машину. Вони розповіли, що в місті паніка: продуктів майже не залишилось на полицях, а черги на заправку були кілометровими.  

О пів на дев’яту моя родина була в квартирі, усі сподівалися, що Охтирку бойові дії оминуть, але помилялись. Адже війна стосується кожного українця. На всякий випадок усі члени родини зібрали необхідні речі. З кухні почула звуки, які ніколи не тривожили мій слух раніше.

Коли глянула з вікна на Успенську площу, дух перехопило від жаху:  рухалася величезна колона танків. Під вікнами моєї школи їхали залізні звірі з росіянами, які так неочікувано й підступно здійснили напад  на Україну.

До цього  ніколи не бачила озброєних людей на танках. Далі все, як уві сні. Ми мали намір їхати в Журавне до родичів, та на Дачному точився бій між нашими військовими й ворогами. Наш напрямок різко змінився. Тривога батьків передавалася нам із сестрою та бабусею.  На виїзді з міста я побачила танк, який погрозливо виглядав із лісу. Ми миттю проскочили повз нього. 

Ніхто не був готовий до таких подій. У голові снували різні думки. Ми вирішили їхати до Олешні. Там жила бабуся дружини маминого брата. Саме ця жінка з величезним серцем і добрими очима стала частиною нашої родини упродовж двох тижнів.

Вона прихистила під дахом свого невеличкого будиночка три сім’ї.

По дорозі ми звернули увагу на сліди від гусениць: значить, тут були танки...Ніхто не уявляв, що нас очікує в найближчі дні. Одна-єдина думка пульсувала у скронях: треба в безпечне місце. 

В Олешні ми були до сьомого березня.

Спали на надувному матраці під звуки вибухів і стрілянини.

Як виявилось пізніше, деякі ворожі угрупування заблукали в районі Чупахівки, Олешні та сіл, розміщених поруч. Наші захисники намагалися вибити їх звідти. Тато й мамин брат відразу вступили до місцевого ТРО: готували коктейлі Молотова, ходили на чергування зі зброєю, справжньою зброєю… Донька господині жила в Попівці. Вона попереджала про небезпеку. Ми знали, коли селом їхатимуть танки, ховалися в погребі під час авіанальоту.  Здригалися від шаленого серцебиття, коли чули вибухи. 

Напередодні 8 березня мої родичі вирішили:  не можуть більше ризикувати нашим життям,  вивезуть  за кордон. Ніколи не забуду потяг Полтава-Львів, очі тата. Він плакав, розуміючи, що може нас ніколи не побачити. Не думала, що потяг розмістить стільки людей! Вони були всюди: на полицях купе, на підлозі, у коридорі... Далі знову, як у кіно: вокзал у Львові, автобус до Перемишля, перехід кордону, аеропорт, Хорватія... 

Три місяці жили в чужій країні, бачили тата, бабусю тільки по відео.

Три місяці тривог, розпачу, страху за найрідніших людей, які залишилися там, де йшла війна... 

Щодня найкращі доньки й сини України віддають найдорожче – життя – заради світлого й мирного майбутнього нашої багатостраждальної землі. Кожний день – безцінний. Дякую Богові, найкращим людям за можливість прокидатися вранці в теплому ліжку в рідному будинку,  бачити щасливі очі найдорожчих людей.