Горобець Артем, 11 клас, Комунальний заклад "Лиманський ліцей" Слобожанської селищної ради Чугуївського району Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Стаднік Євгенія Семенівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Середа 23 лютого 2022 року. Вечір. Я вже відпочиваю, бо продуктивно пройшов мій день. Завтра до школи, зустріч з однокласниками, уроки. Я засинаю. Раптом, немов крізь туман, я чую розмову мами з татом, що почалася війна.

Що це? Сон? Ні, я не сплю. Я прокинувся! Війна! Як? Чому? Я нічого не розумію…Розпач…Здивування…Страх…І раптом – вибухи: один, другий, десь поряд. Дрижать вікна. Так, це війна!

24 лютого…Цей день міцно закарбувався в моїй пам’яті. Я ніколи його не забуду. Як не забуду і перші дні війни. Плач маленької сестрички Вікусі : «Мені страшно, мамо!» Вона хапає на руки свого улюбленого котика Пушка, міцно притискає до себе, кладе в кишеню для нього шматочок хліба і біжить у погріб, щоб не чути вибухів.

Часто вона засинає в погребі поряд зі своїм котиком.

Страшні вибухи я чую і вдень,  і вночі. Я розумію, що за цими вибухами - зруйновані будинки, смерті невинних людей. Мій хрещений батько разом зі своєю сім’єю вимушений був покинути свій дім, щоб не жити  в окупованому російськими загарбниками селі Гусарівка на Харківщині. Пізніше в його будинок потрапив снаряд.

Село звільнили українські військові, та тільки жити мої родичі не можуть у своєму будинку, його зруйнували кляті вороги. Біль пронизує  серце, коли я згадую про це.

Війна змінила моє життя. Я вже не ходжу до школи, уроки проходять дистанційно. Кожного дня, по декілька разів, чую завивання повітряної  повітряної тривоги  і чекаю такого довгожданного відбою тривоги.

Одного разу моя бабуся зустріла у магазині військового, який купував фломастери. Вони познайомилися. Це був художник зі Львівщини, член Національної Спілки художників України Олексій Косатий.

До війни його картини виставляли в багатьох містах України та за кордоном. Ми з бабусею знайшли в інтернеті його картини. Вони яскраві, зображення позитивне. Зараз цей художник захищає Україну від російських загарбників. Доля закинула його в наше село. Він продовжує малювати в перервах між боями, але не масляними фарбами (де їх взяти на фронті), він малює фломастерами.

Олексій Косатий показав моїй бабусі  фотографії своїх картин, які створені на війні. Це зовсім інші роботи, на них сум та біль.

На цих картинах – його побратими, які пліч-о-пліч з ним захищають рідну Батьківщину, і навіть ті, хто назавжди відійшли у вічність. Як і відійшов у вічність Саша Козир, що жив на моїй вулиці. Ми не були з ним справжніми друзями.

Ми просто бачилися кожного дня, розмовляли, інколи разом гуляли.

Тепер його немає, він загинув на четвертий день цієї страшної війни, захищаючи незалежність України.  Йому навіки залишилось 25. Я згадую поіменно моїх односельців, які стали на захист рідної землі та віддали своє життя за її звільнення.

Це Кравченко Борис, Микуленко Андрій, Кубриковський Олександр, Лєвчиков Олександр, Різван Володимир, Козир Олександр, Крамаренко Ярослав. Вічна слава героям!

Як довго триває ця безжальна війна… Моя маленька сестричка говорить: «У мене є найзаповітніша мрія: я хочу, щоб закінчилася війна!» Вона не хоче ні ляльок, ні іграшок. Вона хоче миру!