Коневицька Анастасія, 11 клас, Херсонський науковий ліцей Херсонської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Наталія Володимирівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

До війни моє життя було безтурботним. Як і більшість підлітків, я жила в світі, де основними турботами були навчання та спілкування з друзями. Моїм домом був Херсонський ліцей, де я навчалася і проживала в гуртожитку. Моя рутина включала веселощі з друзями, зустрічі в їдальні та нескінченні розмови про все на світі.

Ті щасливі моменти до окупації Херсону завжди залишаться зі мною, як яскравий спогад дитинства, коли ми сміялися і мріяли про майбутнє, не підозрюючи, що наш світ невдовзі зміниться назавжди.

24 лютого 2022 року став днем, коли моя реальність розлетілася на друзки. Того ранку я прокинулася від того, що мама розмовляла по телефону. Її голос був сумним і тривожним, що для неї було зовсім не властивим.

Я почула слова, які змінили все: «Почалася війна, в Херсон не можна!»

Того дня я повинна була повертатися в свій гуртожиток, але раптово стало зрозуміло, що цього більше не буде. Війна відрізала мене від мого життя, від того місця, яке я вважала домом.

Ніколи не забуду той момент — хвилювання, розгубленість і страх перед невідомим.

Мій дім тоді був у Нововоронцовці, невеликому селищі міського типу в Херсонській області. В той страшний день ворог уже був за кілька кілометрів від нас, а окупанти ввійшли до сусіднього села Осокорівка. Ми зрозуміли: наше життя більше ніколи не буде таким, як раніше.

Страх проник у кожен наш день, а реальність війни стала чимось, від чого неможливо було втекти.

Одним із найважчих моментів для мене було спостерігати за тим, як мій семирічний брат плаче, кажучи мамі, як йому страшно. Його дитячі очі були сповнені паніки та відчаю, а ми нічого не могли вдіяти, щоб його заспокоїти. Найстрашніший епізод стався в перші дні війни, коли ми лягали спати, і раптом почалася артилерійська атака.

Звук вибухів з кожним разом здавався ближчим, а страх пронизував до кісток. Ніколи не думала, що мені доведеться спати під обстрілами, ховаючись і молячись про безпеку.

Невдовзі мені та моїй родині довелося покинути свій дім. Ми переїхали до бабусі, сподіваючись, що там буде безпечніше. Однак і туди почали прилітати снаряди, і знову довелося шукати прихисток. Через три місяці мама прийняла важке, але необхідне рішення — вивезти мене і брата до Львівської області.

Це був новий етап нашої війни. Ми жили там два місяці, але навіть там війна не відступила. Одного дня в сусіднє місто прилетіла ракета. Я ніколи не забуду, як ми сиділи у темній квартирі, заспокоюючи мого брата, який тремтів від страху.

Ми виживали завдяки допомозі добрих людей. Гуманітарна допомога, зокрема їжа, яку ми отримували, стала для нас рятівною соломинкою. Я ніколи не забуду той момент, коли ми тримали в руках цю їжу і розуміли, що навіть у найтемніші часи є ті, хто готовий допомогти.

Ці 1000 днів війни назавжди змінили мене. Війна — це не лише про втрати, руйнування та страх.

Це також про людську силу, здатність виживати і підтримувати одне одного в найважчі моменти. Моя історія — це історія тисяч таких, як я, хто не здається і хто продовжує жити, незважаючи на війну.