В підвалі сєвєродонецької багатоповерхівки було тепло від труб опалення, тому туди сходились люди ще й із сусідніх будинків. Там вони згуртувались, ділились їжею, разом долали труднощі і небезпечні ситуації

У мене сім’я була – я, чоловік, дві доньки-близнючки і дід. Коли почалася війна, ми ввечері сиділи вдома і чули сильний гуркіт. Не могли зрозуміти, що це було. У вікна виглянули і побачили, що військова техніка їде. Страх був дуже сильний. Ми зрозуміли, що щось буде страшне. 

Вночі в усі будинки стукали наші солдати і казали йти в бомбосховище. Люди виходили з речами, з собаками, кішками. Куди тікати? Ми пішли до школи - там було підвальне приміщення. Це була стара школа. Нас туди не пустили, і ми пішли далі. На заводі електроприладів було бомбосховище. Ми туди зайшли. Народу назбиралось багато. Навколо все брудне, світла не було. Хтось сидів на камені, хтось - на стільцях. Там було дуже холодно. Просиділи ми в тому сховищі до ранку, змерзли і вирішили всі йти додому. 

Сиділи вдома і тільки чули десь вибухи. Вони ставали все ближчими. Днів через п’ять ми чули, що вже підходили окупанти. Наші солдати питали, де можна хату зайняти. Там були порожні помешкання, і вони зайняли одне, на першому поверсі. Але хтось здав, і туди стали «Градами» бити. А ми поруч були, і влучили в наш будинок, у той же поверх. Усі люди в підвалі сиділи. Влучило в газову трубу, і чоловіки стали самі ту трубу перекривати. 

Їжа була, вода теж. У підвалі було тепло, бо там труби опалення проходили. Люди, у яких не було таких підвалів, як у нашому будинку, приходили до нас. Десь у людей уже не було води, їжа була, але багато хто боявся вже виходити на вулицю, бо було дуже гучно. Ми ще іноді бігали до житла свого: в туалет сходити чи щось приготувати. 

Були серед нас і діти-інваліди. Наприклад, дівчинка, якій потрібна особлива їжа, а її не було. Ми всі хвилювалися, щоб у дитини не стався напад. Її тато кудись їздив під обстрілами і привозив їй цю їжу. 

Старі люди, які біля нашого будинку жили, не могли ходити додому. Їм хотілося чогось солоденького. Я на базарі працювала, і я у хазяїна спитала, чи можна чай та цукерки носити людям. Він мені дозволив. Я носила і діткам, і взагалі всім цукерки, шоколадки. Усі пили чай. Коли вдруге нам прилетіло в будинок, слава Богу, дітки не постраждали, тільки папужки. І тоді вже люди почали виїжджати. 

Хтось їхав на ту сторону, хтось виїжджав евакуаційними маршрутками, але і залишалося дуже багато людей. Ми думали, що тижні два-три – і все закінчиться. Думали, що пересидимо, як у 2014 році. Та коли мої дівчата стали плакати, ми вирішили їхати. Сидячи в підвалі (ще інтернет був), ми замовили квитки Слов’янськ – Одеса. Двоє моїх синів живуть біля Одеси. Ми сіли у свою машину, а вона не заводилася - хлопці штовхали. Узяли кожен по рюкзаку, дві сумки, кота, лоток котячий – більше нічого в машину не влазило. Їхали й не глушили мотор, щоб машина не заглухла. Повз блокпости добиралися до Слов’янська через Бахмут. У Слов’янську машину залишили на стоянці. Ми ще два тижні платили господарю гроші. Сіли на поїзд і приїхали в Одесу. І тут уже третій рік сидимо. 

Дівчата мої здали ЗНО, і зараз вони у Львові навчаються. А ми тут із чоловіком орендуємо квартиру. Свою бабусю стареньку, 82 роки, перетягли сюди, бо вдома було вже дуже погано. Волонтери вивозили її. 

Найбільший шок був, коли стався приліт – і все посипалося: кожне віконечко, кожен балкон. Шокувало, коли ми знаходили уламки «Градів». Ми не бачили рашистів, але тоді було дуже лячно, всі плакали. 

Я на роботу ходила і бачила, що люди всі чорні, страшні. Люди не знали, що брати на ринку, і хапали все підряд, у кого були гроші. А в кого не було грошей, купували хоча б макарони, чай, консерви чи курятину. 

Коли ми сиділи в підвалі, люди були згуртовані. Навіть ті, з ким довгими роками не розмовляли, стали вітатися, допомагати одне одному. Ми досі спілкуємося з тими людьми по телефону. Розкидала війна нас усіх. Хтось навіть за кордоном. Були неприємні моменти, коли люди слухали новини, приходили до нас і розповідали про нашого президента, про наших солдатів, які вони погані. Одна з моїх доньок під обстрілами пекла хліб. У нас не було хлібопічки, а газ був. А донька кулінарію полюбляє, і вона пекла хліб у духовці. Солдати стояли по дворах, і вона носила їм хліб, картоплю. Було приємно, що наша донька, ось така україночка, допомагала солдатам. 

Тоді в нас ще борошно вдома залишалося, якесь варення було, закрутки. Магазини працювали, було борошно, був цукор, дріжджі сухі були. А вже у квітні в людей нічого не стало: ні м’яса, ні картоплі. Ніхто нікуди вже не виходив…

Я б хотіла ніколи не бачити настільки страшного, як зараз із нами відбувається. Позавчора нас обстріляли. Хочу, щоб місто моє було таким же гарним і квітучим, великим, дуже красивим. Мої діти бачили війну ще у 2014 році, тікали і тоді, і зараз. Хочеться, щоб вони більше ніколи такого не бачили. Щоб вивчилися гарно і залишилися в Україні. І щоб Україна наша залишилась. Я не уявляю – як це, якщо не буде України. Я не знаю, як люди живуть за кордоном. Там дуже важко. Хочеться, щоб Україна залишилася такою самою. 

Ми бачимо, що окупанти взялися відбудовувати зруйновані будинки. Про наше місто в новинах не згадують, що воно окуповане. А там уже будинки відновлюють, вікна вставляють, дорогу роблять. Окупанти там уже обжилися. Хочу додому, бо там у мене все залишилося. Зараз думаю: чого я не забрала? Але ж як усе забереш? Ми навіть машину в Слов’янську залишили - і по неї не повернулися. Хата, машина, дача в нас була гарна. Ми бабусю забрали і дідуся. Дідуся підлікували, він тут собі друзів знайшов. А якось пішов увечері води попити – і впав. Мабуть, тромб відірвався... А бабуся ще жива, ми про неї піклуємось.