Яцик Ірина, вчитель, Щиборівський ліцей Щиборівської сільської ради Хмельницького району Хмельницької області

«1000 днів війни. Мій шлях»

У кожного українця чи українки, безумовно, є своя власна історія війни. Всі ці історії різні і схожі водночас.

Усе почалося  раннього ранку 23 лютого 2022 року…

Живучи недалеко від, зараз усім упізнаваного за назвою, містечка Старокостянтинів, я прокинулася від шуму літаків, які у темряві ширяли над будинками мого міста. З’явилися недобрі передчуття.

Згодом ми всі почуємо звернення нашого Президента і зрозуміємо, що війна таки розпочалася, а з нею розпочнеться наш шлях у цій війні…

Все, що відбувалося потім цього дня, я воліла б забути. Але пам’ятаю, на жаль, ледь не з похвилинною точністю… Мені хотілося відтягнути момент, коли діти дізнаються жахливу новину, і я не будила їх доти, доки вони самі не прокинулися, бо збиралися іти до школи. Чітко пам’ятаю вираз очей моєї старшої доньки, в яких я бачила  жах, нерозуміння і відчай.

Я бачитиму цей вираз ще кілька разів. Коли лунатимуть тривоги, коли літаки летітимуть дуже низько, коли в місто прилетять ракети, коли гинутимуть батьки її однокласників… 

Однак того дня я бачитиму такими її очі вперше. Я відчуватиму провину перед своїми дітьми, що не захистила їх, що, виховуючи їх толерантними, плекаючи в їхніх душах любов, взаєморозуміння, свободу, я не готувала їх до такого. До такого ми всі не були готові. До такого неможливо бути готовим…

Після першого дня війни приходили інші дні, потім тижні, в яких було море хаосу, паніки, сліз і горя. Проте водночас сила-силенна мужності, спротиву, об’єднання та боротьби.

Працюючи тоді у школі онлайн, як ніколи, хотілося йти на роботу. Аби будні, які зовсім донедавна дратували, здавалися одноманітними, повернулися. Хотілося вийти з маршрутки і прямувати поспіхом, бо невдовзі дзвінок, і тобі ще зошити не забути на урок… А тепер – тривога замість шкільного дзвінка…

У перші тижні війни я ще не знатиму, що ці жахливі мелодії тривоги вже влітку доведеться вмикати нам, учителям, у своїй школі, бо саме поруч із нею розмістять тривожну кнопку…

Минає третій рік війни… Кнопку вже не потрібно натискати. Вона вмикається автоматично. Війна змінила все довкола дуже швидко. Вона змінила міста, села… І людей. Хтось не зміг жити у страху та розпачі і виїхав за кордон. Хтось, стиснувши зуби, пішов на фронт і виборює нашу свободу. Хтось загинув. Когось не стало. Хтось забув про війну і живе так, наче її немає.

Я теж змінилася. Той страх, який на початку війни сковував моє тіло і думки, акумулювався у міцне джерело енергії та боротьби.

Все, у чому я сумнівалася до війни, з її початком набуло чітких рельєфів та дороговказів для мене. Я розпочала навчання, яке довго відкладала, змогла досягти суттєвих результатів у своєму професійному розвитку. Я здійснила не одну свою мрію саме у часі війни. Бо зрозуміла просту істину: війна – не лише руйнування та смерть, війна (як би жорстоко це не звучало) – це також і нові можливості.

Використовуючи ці можливості, зосереджуючись на вірі у себе, у свою країну та наші Збройні сили, я зрозуміла, що зможу встояти.

Я могла б померти зі своїми співвітчизниками, які гинуть на фронті, чи від ракет, якими систематично Росія атакує цивільне населення, але усвідомлюю: якщо я досі жива, то я повинна ЖИТИ…

Вірю, що війна колись закінчиться. Як і мій шлях у цій війні.

Він не по-особливому героїчний чи неповторний. Я маю змогу працювати, щодня бачити своїх учнів, донатити. Так, іноді ми біжимо в укриття, іноді ми всі дуже боїмося, але щоранку прокидаюся з відчуттям  вдячності захисникам України, що я живу і можу вільно дихати, щоранку я стверджуюся у думці, що житиму обов’язково на своїй землі, що тепер моєму народові все до снаги, а, отже, до снаги і мені.

Адже стільки жертв не можуть і не повинні бути даремними.

Мій шлях триває. І триває війна. Але колись вона обов’язково закінчиться. Який слід залишить війна у моєму житті, достеменно вдасться збагнути лише згодом. А сьогодні я лише знаю, що маю бути сильною. Заради себе, своєї сім’ї, наших воїнів, заради України.