Чернишова Анастасія, 11 клас, КЗ "Роганський академічний ліцей Роганської селищної ради Харківського району Харківської області"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Зібарова Людмила Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів війни… Тисяча днів страждань, зневіри, переживань. А водночас сподівань, віри, надії… упевненості в Перемозі. Уже 1000, чуєте? Ми  живемо під постійним прицілом, вивчили правило двох стін, навчилися домовлятися із серцем, щоб воно не боліло так нестерпно, щоденно дізнаючись про смерть десятків мирних громадян, військових, полонених…

Та душа й досі завмирає, коли згадую початок війни.

23 лютого. Вечір. Звичайний, спокійний, безтурботний. Трав’яний чай у затишній вітальні, теплі посмішки рідних, плани на завтра - мирне, спокійне, наповнене радісними переживаннями та побутовими проблемами.

Якби ж я тільки знала, що чорний жах війни уже зазирав до вікон мого будинку, заповзав у кожну шпаринку, висів у повітрі…

Наш дім скрипів і тріщав, вікна дзвеніли від вибухів, а вогняні заграви палали над горизонтом. Важка техніка гуркотіла вулицями, а ракети рвали повітря. Наш пес, Грім, шалено гавкав від страху. Я обійняла його і раптом усвідомила всю вагу того, що колись здавалося просто красивими словами: «Ми відповідаємо за тих, кого приручили».

Як пояснити йому, що почалася війна? Як захистити від жаху, якого він не міг зрозуміти?

Дні втратили зміст -  усе злилося в єдиний потік: під час обстрілів ми ховались у підвалі, а коли наставала тиша, виходили на вулицю. У ті короткі хвилини ми бачили, як наше село стрімко порожніє.

Люди їхали у невідомість.

Уже 27 лютого нові «сусіди», військові, зайняли покинуті будинки.  Вони копали окопи, будували укріплення, і ми розуміли, що їхня присутність – це захист. Ми були відрізані від світу. Та знаходилися в епіцентрі, були свідками подій, про які напишуть в підручниках новітньої історії.

На власні очі бачили відважних захисників, чули заспокійливі слова: « Усе буде добре, ми вистоїмо». Саме завдяки мужності та героїзму чоловіків та юнаків, які ще вчора будували плани на мирне життя, наше село уникнуло окупації, на відміну від сусідньої Малої Рогані.

На початку квітня наш Грім захворів. Ми шукали ліки, але виїхати з села через обстріли було неможливо. Ми лікували його тим, що мали, але невдовзі він помер…

Зима принесла ще більше випробувань.

Через постійні обстріли часто вимикали світло, іноді на кілька днів. У ці моменти знову доводилося шукати найвищу точку двору, щоб хоча б на мить під’єднатися до уроків. Так пройшов перший рік війни.

На другий рік ми  звикли до обстрілів. Але  жити без собаки в приватному секторі не змогли. Дуже сумували за Громом, але розуміли, що його не повернеш.

Отож спершу в нас з’явилася дівчинка на кличку Руфі, а згодом – її подружка Діна.

За час війни в мене виробився режим: у першій половині дня я навчаюся, а в другій – виконую домашні завдання, готуюсь до іспитів, вигулюю собак. Завжди під рукою телефон, мої вихованці обирають маршрут мальовничими куточками,  а моє завдання - «вловити» момент і зробити цікаве фото.

Розвага переросла в захоплення: мені дуже подобається фотографувати моїх тварин, тому на кожній прогулянці з’являються нові шедеври.

А туга про Гріма вилилася в поетичні рядки (до речі, ще одне захоплення, набуте у воєнне лихоліття):

Вечір лютневий, звичайний, простий,

Затишок дому здавався міцний.

Грім, наш собака, від страху завив,

Вибухів звуки він чув і тремтів.

Я розуміла: в критичну хвилину

Вірного друга в біді не покину.

Екзюпері дуже мудро навчав:

Відповідай, як обіцянку дав.

Ночі і дні чергувалися в такт,

Підвал рятував від ворожих атак.

Усе закружляло в страшній каруселі,

Двори спорожніли, опустіли оселі.

А Грім наш спочив у вічному сні-

І досі ночами він сниться мені…

Нікому не побажаю пережити те, що випало на долю українців. Я вірю, що Україна переможе, бо з нами правда. А той, хто прийшов до нас зі зброєю, впаде від неї. Світло переможе темряву.

А ми, одинадцятикласники, вдало пройдемо випробування НМТ, вступимо до омріяних навчальних закладів, станемо класними спеціалістами та відбудовуватимемо нашу Україну.