Вдовиця Анна, 11 клас
Ліцей №17 ЛМР
Вчитель, що надихнув на написання есе: Терлецька Ольга Михайлівна

Війна. Моя історія

Війна триває вже 628 діб. Мої два дні народження припали на ці трагічні події, і я змінилась не тільки зовнішньо, а й духовно, стала дорослою дитиною.

Досі дуже добре пам’ятаю 23 лютого, той останній день перед повномасштабною війною. Зима, холодно, а на душі чомусь так тепло й водночас тривожно. То був звичайний день. У школі, на улюбленому уроці правознавства, між нами виникла дружня суперечка:«Буде війна чи ні?» Думки про неї непокоїли всіх, але ніхто не вірив, що таке може статися. Хтось аргументовано заперечував, а хтось, керуючись своїми відчуттями, доводив протилежне. Не знаю, чому я відчувала, що тьма війни вже близько, навіть лягла спати при відчиненому вікні, щоб почути... І я таки почула 24 лютого, у четвер, о п’ятій ранку, у своєму рідному Харкові вибухи. Страх охопив мене, в очах відблиск від зарева вогню. Виглянула у вікно, удалині ніби світало. «Мабуть, сонце починає новий спокійний день», — подумала, але відчуття болю від розуміння, що цей день найтрагічніший, переломний для мільйонів людей, мене не покидає досі. Я просто не могла повірити, що моє життя може так рано обірватись. А потім усе як в тумані, емоції змішались. То паніка, то дивний спокій… Досі пам’ятаю свист ракети над будинком, свій жахливий спокій і крик мами.

Пригадую,як застелила ліжко, зібрала речі, узяла з собою в дорогу улюблені книги й шкільні підручники, думала, що не надовго покидаю Дім. Було так сіро й спокійно. Навіть ще не всі люди оговталися, ще не всі зрозуміли, що війна «постукала», точніше — злочинно увірвалася в наші двері. Покидаючи місто, вдивлялася в рідні і в незнайомі, не зруйновані ворогом вулиці, у будинок, де минало моє щасливе й безхмарне дитинство, у проспект, яким ходила кожного дня.

Я так жадібно вдивлялась у кожний куточок, щоб запам’ятати моє місто вічно охайним і привітним. Минаючи проспект, чомусь згадала його історію. У часи Другої світової війни ним водили євреїв до Дробицького Яру, щоб позбавити життя невинних людей. Це була страшна дорога, дорога смерті. А тепер цією дорогою, але в протилежний бік, як і багато харків'ян, гнаних з рідних домівок новітніми фашистами, їду я. Ось так починається мій шлях за життя.

Дорога була довга, важка, тривожна, ми їхали 28 годин. Повсюди затори. Згадую, як ми стояли у величезній черзі біля заправки, і, на диво, тут панувала тиша, ніхто не кричав, не ображав , усі чули одне одного з пів слова. Для того щоб порозумітись, достатньо було лише погляду. Час від часу слухала новини з обнадійливими звістками, бачила військову техніку, палаючі склади боєприпасів, молодих, ще не втомлених боями наших військових. Я запам’ятала кожну мить того дня, кожне налякане, але усміхнене обличчя, яке вселяло віру, що все буде добре.

Моя дорога за життя привела мене в маленьке село, у якому я затрималась аж на пів року. Перші два тижні взагалі нічого не робила, тільки спала по 12 годин на добу і їла. А ще сумувала за рідним домом, друзями й знайомими. Пам’ятаю, як мене довго не покидав страх голоду,під час обіду з’їдала все, що було на тарілці, а шматок хліба забирала на потім. І лише згодом почала розуміти, що життя продовжується, що треба діяти, щось робити, просто жити, вести війну зі своїми страхами і спогадами про минуле життя, яке вже не повернути. Я стала допомагати по господарству людям, у яких жила. І це був дуже цінний досвід. Навчилася багато нового, побачила справжнє сільське життя: виснажливу щоденну працю, привітних й щедрих людей… Воно зовсім інше, як у рідному Харкові.

Війна змінила мене, вона змінила всіх, зачепила кожного своїми холодними уламками, залишивши глибокі шрами на душі. Так, вона підкосила нас, але не зламала, навпаки, зробила сильнішими, загартувала й об'єднала. Ми навчилися зберігати спокій під час повітряних тривог, які раніше вмикали тільки для перевірки. Ми звикли до тривалих перебувань у сховищах, до втішних і невтішних повідомлень про збиті ракети, які не влучили в ціль, або про руйнівні прильоти, які забрали життя не знайомих для мене, але рідних українців.

Ми звикли відправляти дітей у школи з тривожним рюкзаком і запискою з іменем і групою крові. Ми звикли до страху за власне життя й життя близьких… Ми «звикли» до війни… Це звучить жахливо. Однак ми не втрачаємо бажання жити, жити так, як хочемо, жити на своїй землі.

Тепер я розумію, що у війни не жіноче обличчя, воно потворне й страшне. Це бруд, страх, кров і сльози, це смерть. Смерть багатьох українців, які вже більше не побажають гарного дня, не поцілують на прощання, не обіймуть рідних... Війна — це зламані долі мільйонів людей, жахливі руїни й нестримний біль, це виснажлива втома, ненависть і злість до ворога. Але навіть крізь її сірість ми бачимо світло і відчуваємо тепло, ми свято віримо в нашу перемогу, зі зброєю і без неї щодня доводимо своє право на життя, прокладаємо шлях у щасливе майбутнє.

Доля привела мене аж до Львова. Я вже звикла до цього міста,нового, з іншим менталітетом і людьми, але не менш затишним і привітним, ніж мій улюблений Харків. Упевнилась, що треба продовжувати жити, не згадувати минуле, бо його вже не повернути, варто мріяти і створювати власне майбутнє. Я в жодному випадку не опущу рук, сама будуватиму своє життя і боротимуся з ворогом за свій шлях, і яким він в мене буде, ще не знаю, але обов’язково переможним. Тож витираю сльози за минулим, посміхаюсь своєму щасливому майбутньому, розправляю війною обпалені крила і дякую Богові за те, що живу…