Валєєв Микола, група П2-21, Комунальний заклад «Нікопольський фаховий педагогічний коледж» Дніпропетровської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Пеліван Антонія Дем'янівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

У всі часи протягом існування людства війна мала лише одне трактування — це слово, яке завжди викликає страх і біль, незалежно від особистості — це дитина чи доросла людина. Для мене війна стала реальністю, яка змінила моє життя кардинально. Протягом останніх 1000 днів я переживав багато випробувань, які зробили мене сильнішим, але також залишили глибокі рани на моєму серці.

Коли війна почалася, я був вдома, у Нікополі. Це місто, яке я завжди вважав своїм притулком, своєю рідною домівкою, але воно стало місцем постійних обстрілів російських військ, полігоном для навчання нового особового складу військових сил країни-агресорки.

Мої батьки залишилися в Нікополі, незважаючи на небезпеку, а я змушений був покинути рідний дім і стати переселенцем. Протягом останніх років я постійно переїжджав з місця на місце, шукаючи безпечний притулок.

Життя переселенця — це постійна боротьба за виживання. Кожен день приносить нові виклики: пошук житла, адаптація до нових умов, та багато іншого. Але найбільшим випробуванням для мене було розлука з близькими, рідними людьми — із своєю сім’єю. Кожен день я хвилююся за своїх батьків, які залишилися в Нікополі. Кожен дзвінок від них — це маленьке диво, яке дає мені сили жити, навчатися.

Протягом цих 1000 днів я зустрів багато людей, які також постраждали від війни. Ми ділилися своїми історіями, підтримували один одного і разом шукали надію на краще майбутнє. Всі переселенці були різними по зовнішності, за характером, але є те, що нас об’єднувало — спільна проблема: кожен покинув своє житло через війну. Ці люди стали моєю новою родиною, і їхня підтримка допомогла мені не зламатися під тягарем обставин.

Війна навчила мене цінувати кожен момент життя.

Я зрозумів, що справжнє щастя — це не матеріальні блага, це не гроші, це не двоповерхові котеджі з басейнами, а можливість бути поруч з близькими людьми, відчувати їхню любов і підтримку. Кожен день, проведений у безпеці, кожна усмішка на обличчі рідних — це безцінні моменти, які я більше ніколи не сприйматиму як належне.

1000 днів війни — це шлях, який я пройшов з болем і надією. Цей шлях зробив мене сильнішим, навчив цінувати життя і не здаватися перед проблемами і труднощами.

Незважаючи на всі випробування, я вірю, що мир обов’язково настане, і я зможу повернутися додому, до своїх батьків, у рідне, зранене градами, артилерією, дронами-камікадзе, місто Нікополь.

Війна залишила глибокі рани, але вона також показала мені, що навіть у найтемніші часи завжди є місце для надії, любові й віри у світле майбутнє.