Пагу Діна, ДНЗ "Білгород-Дністровський професійний будівельний ліцей"

Викладач, що надихнув на написання есе — Жаботинська Світлана Миколаївна

“1000 днів війни. Мій шлях”

24 лютого 2022 року о 4 ранку на території України була оголошена перша повітряна тривога. Почалася повномасштабна війна! Російський агресор завдав потужного удару нашій Україні.

Зайшовши в новини, я побачила перші пабліки з дуже страшними та сумними для всіх подіями: руйнуванням домівок, шкіл, селищ, а найстрашніше — це позбавлення людей їхнього найціннішого — життя.

Швидко зібравшись, ми побігли з родиною до бомбосховища. Було дуже страшно, але з усіх сил я намагалась тримати спокій та сподівалась, що це невдалий жарт і все скоро припиниться. Страх за своїх рідних не покидав мої думки, і тут я задалась питанням: «А що буде далі?»

Невже нас чекає третя світова війна? Невже я не побачу ранок наступного дня, невже я більше не буду посміхатися, як це було раніше? Але я точно знала, що моє майбутнє і майбутнє всіх навколишніх — зруйновано!

Ще вчора я була звичайною школяркою, а сьогодні — можу бути жертвою для орків. Заспокоївшись та набравшись терпіння, я навіть не помітила, як мої очі замкнулися у міцному сні. Прокинувшись, я подумала, що це був лише сон, але ні!

Через невеликий проміжок часу сталася ще одна сумна подія: мій дядько пішов на фронт. «Невже це так серйозно?» — викрикнула я, більше не відчуваючи спокою. Адже який може бути спокій, коли твій родич на війні?

Минуло декілька місяців... Зник будь-який зв’язок з ним, світла не було по декілька днів, лише було чути сирени та літаки з ракетами, що постійно літали над нами, руйнуючи нашу нервову систему. Час наче зупинився.

Більше не було чутно сміху моєї молодшої сестрички, лише видно страх у її маленьких оченятах і сльозинки, що стікають по її щоках, коли пролітають ці кляті ракети чи «шахеди»!

Всі переживали за його життя, бо вже величезна кількість наших Героїв та його побратимів полягли у холодну та сиру землю, захищаючи наш спокій та оберігаючи нас від окупантів.

Минуло ще декілька місяців. Прийшовши додому з навчання, я побачила сльози та істерику. Прийшла сумна й розриваюча наші серця звістка: мого родича не стало...

Нам повідомили, що вижило лише близько 10 воїнів з його окопу, яких госпіталізували у дуже тяжкому стані. Наш любий Герой загинув, і дуже важко в це повірити!

Війна триває вже понад два роки. Коли ж вона скінчиться? З кожним днем усе стає важче, але я вірю в нашу перемогу!

Вірю в те, що смерть мого дядька Андрія і всіх захисників не була марною, що агресор назавжди запам’ятає: Україна — сильна та незалежна держава, здатна дати відсіч завойовникові!

Ми обов’язково переможемо! Ми сильний народ! Слава Україні! Героям слава!