Радєва Вероніка, 11 клас, Комунальний заклад загальної середньої освіти "Кушугумська гімназія "Інтелект" Кушугумської селищної ради Запорізького району Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе — Бабкина Олена Анатоліївна

“1000 днів війни. Мій шлях”

З початку війни в Україні, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, моє життя, як і мільйонів інших, змінилося назавжди. Ці 1000 днів стали для кожного з нас переломними і знаковими, вони проклали умовну межу між мирним життям “до” і життям “у війні”. Ми переживаємо жахливі події, хтось втрачає роботу, хтось спокій, а хтось — найважливіше — здоров’я чи життя рідних. Сльози. Розчарування… Але коли ми отримуємо звістку про звільнені міста та села, про повернення полонених — у нас з’являються сили жити і боротися далі.

З перших днів війни частина моїх друзів, з якими я росла, ходила до гімназії, раділа і сумувала, були змушені виїхати з нашої Батьківщини, переїхавши в різні куточки світу.

Я ж із родиною залишилася тут, в Україні, а між нами виникла відстань у тисячі кілометрів. Це було важко, адже війна роз’єднала нас не тільки фізично, але й морально, зробивши спілкування обмеженим та нестабільним.

Серед тих, хто виїхав — і мій хлопець. Його родина протрималася пів року, а потім, після чергового вибуху, вирішила шукати прихистку в Німеччині. Їх не було чотири місяці! Пам’ятаю, що тоді ми щодня виходили на зв'язок, багато говорили і дивилися один на одного через екран. Як би там не було, але його родина вирішила повернутися в Україну, і з того часу ми завжди разом, підтримуючи одне одного й ділячи спільні випробування.

Не забуду ніколи той день, коли над нашим будинком розірвалася касетна ракета. Здавалося, що наш дім, наша маленька фортеця, ось-ось буде знищена.

На щастя, нас не зачепило, але відчуття безпомічності й страху стали б моїми постійними супутниками, якби не підтримка хлопця та родини.

Усе, що відбувалося, було жахливим, але найгіршим ударом стала втрата мого хрещеного батька, який був військовим. Він зник безвісти під час виконання бойового завдання майже за рік від початку війни. Відтоді хрещений живе у моєму серці як приклад справжньої відваги та честі, проте пустота від його відсутності й досі відчувається. Невідомість — це те, що з’їдає зсередини, коли не маєш змоги ні попрощатися, ні знайти відповіді на запитання.

Все ж таки через ці події мій психологічний стан погіршився. Нервова напруга, стрес, безсоння та тривога ще довгий час будуть даватися взнаки.

Минають місяці, і я поступово звикаю, хоч як жахливо це не звучить, до нової реальності: призвичаїлася до дистанційного навчання, навчилася обходитися без світла, спати, жити під виття сирен та вибухи ракет.

Зараз усім важко, але ми не маємо права складати руки. Кожен повинен робити усе можливе і навіть неможливе, щоб наблизити перемогу. Моя родина долучилася до волонтерства: годуємо безпритульних тварин, намагаємося знайти для них дім. Два песики та п’ять котиків, господарі яких виїхали за кордон, живуть тепер у нас вдома.

Навіть у найтяжчі часи ми не маємо права забувати про людяність і турботливе ставлення до всього живого, адже без цього нас нічого не відрізнятиме від ворога.

1000 днів війни — це не просто час, це випробування для кожного з нас. Ми навчилися виживати, боротися і не втрачати віру в майбутнє. Мій шлях — це шлях вперед, шлях у мирне майбутнє, а ще — непохитна віра в незалежну Україну!