Ізмєстьєва Євгенія, 10-б клас, Першотравенський ліцей №2

Вчитель, що надихнув на написання — Нехаєва Світлана Георгіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Напевно, переломний день кожного українця датується 24 лютого 2022 року. Ніхто не очікував, ніхто не підозрював, нікому навіть не спало на думку, що саме в цей день, українство муситиме забути про колишнє мирне життя; декому доведеться залишити свої рідні домівки, і незважаючи на скрутне становище та біль, шукати собі притулок.

Ось вже минув тисячний день війни. Скільки смутку, журби та материнських сліз пролито за цю тисячу злощасних днів. Скільки невинних людей було вбито, і скільки відважних хлопців та дівчат поклали душу й тіло за цю безглузду війну.

Упродовж війни, багато хто з нас зрозуміли та переосмислили дещо важливе, що раніше ми не брали до уваги та говорили: «Яка різниця?».

Згідно із законом, день соборності України припадає на 22 січня, але на мою думку, цей день можна віднести до кривавої дати 24 лютого. У цей день, українська нація дійсно згуртувалася, об’єдналася заради спільної мети- не дати ворогу зламати наш дух, незважаючи на постійні випробування, якими він завжди атакував нас.

Згадуючи ці жахливі дні на початку війни, моторошне виття сирени та нестямні звуки вибухів і пострілів, раніше я не звертала уваги на такі елементарні речі, як можливість обійняти батьків та ходити в школу, не побоюючись початку тривоги. Але війна кардинально змінила мої думки та погляди, навчила мене цінувати моменти спокою та відносного затишшя.

У перші місяці початку російської агресії, ми всі відчували страх невідомого, безсилля та безпорадність ситуації. Нас переслідували жахливі думки того, що може статися, коли дійдуть до нас? Куди їхати, що забирати у першу чергу, та як забрати із собою домашніх улюбленців?

Пам’ятаю, як почалися блекаути, не було електроенергії та опалення по кілька годин. Але навіть це важко порівняти з тими страшенними діями, які коїлися на окупованих територіях.

У такі моменти, я завжди згадувала що комусь зараз набагато гірше ніж мені. ЗСУ, які боронять нас та своїми силами не дають ворогу просуватися далі. Згадувала, що поки ми у тилу, сидимо без світла по 4-6 годин, хтось не бачить його вже декілька діб, або навіть місяців.

Після цих міркувань, ставало не так важко сприймати ситуацію, що склалася. Бо я починала усвідомлювати мізерність своєї проблеми у порівнянні з проблемами інших.

Навпаки, ці блекаути об’єднали багато родин та змусили їх проводити більше часу разом. Хтось грав у шахи, лото, доміно та інші настільні ігри. Хтось просто вів простодушну розмову з батьками, намагаючись не напускати тіні на плетінь.

У моєму випадку, я завжди кликала батька грати у шахи.

Час минав, і я помітила як війна стала частиною мого буття. І дотепер важко уявити свою буденність без тривоги, регулярних вибухів та звуків ракет.

За ці два з половиною років, я зустріла чимало людей, які втратили близьких, домівки, залишили своїх тварин на свавілля долі, тікаючи у безпечніше місце.

Це також навчило мене цінувати підтримку та дружбу, усвідомити важливість емпатії, солідарності та толерантності один до одного.

Варто зазначити, що війна змусила нас стати стійкішими, більш чутливими та загартувала нас, обійнявши своїми холодними руками. Разом з війною зростала наша рішучість та усвідомленість нації, незламність духу та непокірність ворогам.

Незважаючи на всі труднощі, я не втрачаю надії у перемогу. Війна досі триває, і ніхто не знає, коли вона врешті-решт закінчиться, але підбиваючи підсумки, хочу згадати, що навіть у такій непростій ситуації, ми не повинні опускати руки.

Війна зблизила українство та підвищила наш патріотизм, саме тому озираючись на всі пережиті події, нам треба замислитися та задати собі питання: «Чи варто зупинятися на півшляху до мети?». Неважливо, через які незгоди нам прийдеться ще пройти, ми мусимо іти до кінця, не згадуючи всі ці жахи, через які вже пройшли. Все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими, і допоки існує український рід, серце України буде горіти до останнього подиху.