Либа Надія Миколаївна, викладач зарубіжної літератури Криворізького професійного транспортно-металургійного ліцею

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

За освітою я – філолог. Але люблю математику. Мене однаково зачаровує магія слів і магія цифр. Всесвіт розмовляє числами. Мені подобається вислів Софії Ковалевської, професора математики, письменниці, публіцистки: «Математик повинен бути поетом в душі». І навпаки – так я вважаю. Тому 1000 днів війни для мене – це відстань, це 1000 кроків мого шляху.

Перший крок, з якого почався цей довгий шлях, – це абсолютне нерозуміння того, що 24 лютого на нас напала росія. Це не вкладалось в логіку, не мало ніяких пояснень з огляду на здоровий глузд, взагалі – розуміння виходило за рамки розуміння. А потім був восьмий крок, коли моя менша донька Тетянка від’їжджала з маленьким чемоданом за 7 з половиною тисяч кілометрів у далекий Монреаль.

Коли зробила 279 крок на цьому шляху, то не допомагали ніякі заспокійливі:

моя семирічна онучка Ліза, лежачі у ванній на 9 поверсі в Дніпрі, по телефону говорила, що не хоче помирати в сім рочків.

І поїхали вони з мамою (старшою донькою Альоною) за 1900 кілометрів в маленьке містечко в Німеччині.

«Навіть дорога в 1000 лі починається з першого кроку». Цей вислів Лао-Цзи відомий багатьом. Коли я відпочивала в Бердянську, я рахувала зі своєю подругою кроки від нашого корпусу до моря, до лагідної теплої хвилі. І називала це «726 кроків до щастя». Сьогодні рахую інші кроки свого життя: ніби займаюсь викладанням свого улюбленого предмету, як і 35 років тому, ніби роблю те, що завжди, але… Неодноразово пишуть і говорять про те, що будь-які події змінюють людей і їх поведінку. Не знаю, як інші – «У всякого своя доля. І свій шлях широкий». Але за себе точно можу сказати, що війна змінила моє відношення до життя. Добре, і головне – вчасно сказане слово, ледь відчутний дотик до плеча, ласкавий погляд – все це дуже дорого коштує. І не потрібні аніякі матеріальні блага – вони виявились в наших реаліях такими крихкими і ненадійними. 400 кроків, 500 – разом із здобувачами освіти плетемо сітки, збираємо посилки для воїнів, донатимо… Крокуємо разом.

На 598 кроці добровільно змінив ручку на зброю мій колега, Антон Чебоненко, з яким ми пліч-о-пліч проробили 20 років. Він став захисником нашого навчального процесу, нашого міста, моєї України. Нещодавно мав нагоду прийти в свій-наш ліцей, зустрітись з колегами і здобувачами освіти. Зустріч зі сльозами на очах. Теплі обійми. Пишаюсь ним!

Поряд зі мною крокують цією важкою дорогою мої близькі, родичі та друзі. Ми підтримуємо один одного. Так важливо усвідомлювати, що ти ідеш не сам, що є люди, які не дадуть тобі впасти. Та що там – цим шляхом іде зараз моя Україна!

Ця страшна війна забирає життя наших українців: воїнів, дітей, мирних громадян. Бракує слів, щоб висловити весь біль.

Досі не можу знати для себе правильну відповідь: чому люди такі нелюди?

Але ми сильні, ми витримаємо, ми переможемо! 998-ий крок, 999-ий…

Ми обов’язково переможемо! Й тому я роблю ще один крок, тисячу перший – до перемоги!