Крук Марія, 11 клас, Цуманський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Шульгач Лариса Олегівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Дев’ятсот…енний день війни… Я адаптувалася. Виросла, змужніла. Починаю мріяти й будувати плани на майбутнє. Я торую Свій шлях, той, що моїм назвався. І вже повністю впевнена: він тут, в Україні. І як би пафосно це не звучало, але я горда, що Українка. І так прикро, що українська граматика пише це слово з малої літери, мені ж хочеться писати його з великої. Так, як Україна, Батьківщина, бо вважаю, що бути громадянином нашої держави- неймовірна гордість.

А тоді, 24 лютого 2022р, був звичайний ранок четверга. Принаймні він мав бути звичайним. Памʼятаю, як прокинулася, пішла вмиватися й побачила нажахані очі мами. Першим її словом до мене того дня було —«війна». Мені було лише тринадцять. І я злякалась, почувши це. Ще й молодша сестричка постійно плакала через ту атмосферу, яка тоді була в домі.

Питань було багато. Розгубленість та тривога не давали тверезо мислити, це буквально позбавляло здорового глузду. Мама метушилася найбільше: залізла у всеможливі телеграм-канали, шукала будь-що, будь-яку інформацію. У цей час тато з доволі спокійним виразом обличчя сидів і дивився екстрені новини. Про що він тоді думав- розумію лише зараз.

Тієї ночі світло на кухні не згасло ні на мить. Про що говорили дорослі?Що вирішували? Наступного дня я бачила, що мама плаче, а батько почав збирати речі. Куди? Навіщо? - питали мої перелякані очі. Помовчавши трохи, він відповів: «Марійко, доню, це звучатиме банально, але в кожного Свій шлях. У житті потрібно робити вибір, а від того, що ти обереш, залежатиме твоє майбутнє. Учора я свій зробив. Усі ми хочемо спокою, але життя—це постійна боротьба. За свої погляди, свою репутацію , мрії, рідних. За свободу, країну, людей. Розумієш?

Я хочу, щоб ви з сестрами мали хороше майбутнє. Зроблю для цього все, що від мене залежить. А ви будьте мудрими й бережіть маму. 

Й обов’язково оберіть Свій шлях боротьби за Україну!»

Тато пішов записуватися добровольцем до війська. Він обрав Свій шлях. А я? Що тато мав на увазі? Як я можу допомогти своїй країні, будучи лише дитиною? Через кілька днів війни я повністю усвідомила весь жах цього слова, коли довелося вночі бігти у сховище , яке було аж в іншому кінці селища, коли над будинком летіли ракети і після гучного вибуху в небо підіймався густий стовп диму, коли через кілька днів у селище «на щиті» повернувся наш Ткачук Владислав, якому було лише 28, і ми всі зустрічали його, стоячи на колінах.

Тата через рік комісували за станом здоров’я. Він повернувся додому, але зовсім інший: нервово читав новини, його «трясло» від голосних звуків. А ще він їздив… на могили своїх побратимів. Тоді я вперше побачила його сльози. У той момент плакати хотілося усій сім’ї. Період адаптації був надзвичайно тяжким.

Пам’ятаю, як тато перекривав свій біль алкоголем. І ці відчуття жахливі, мені було боляче навіть спостерігати це.

І моменти, коли ти хочеш допомогти, але не знаєш як, також жахливі. Тоді я боялася навіть заговорити до нього. Усі ми чекали, коли йому «відляже».

Тепер ситуація дещо змінилась: я підросла, більш - менш упевнена в тому, чого хочу від себе та від життя. Доначу, коли маю змогу, поширюю збори та благодійні акції. Здавалося б, усе ніби нормально. Але дуже боляче й прикро, що й досі серед однолітків є такі, які «споживають» російське. Музику, блогерів, дубляж, будь-що. Я помітила, що в мене після початку повномасштабної війни розвинулася відраза до тієї країни і всього, що з нею повʼязане.

Я не можу спокійно дивитися відео з текстом, написаним російською, читати щось тією мовою. Я ненавиджу цю країну. 

Чому ми маємо жити в такому стані, чому маємо думати, скільки й куди прилетить ракет чи кабів сьогодні? Скільки загинуло людей! Знищені цілі міста й села. Серце обливається кров’ю від болю. Одного разу знайомий з Харкова ( вже колишній знайомий) сказав: «Усе життя говорю російською, мені що, з нуля українську вчити???». Серйозно? А якого це біса ТИ, живучи в Україні 17 років, не знаєш української!? Можливо, мені легко зараз це говорити, оскільки все життя в моєму оточенні була лише рідна мова. Але як можна говорити таке вже на третій рік повномасштабної!? А щодо російської музики, то я буквально не мала слів після того, як побачила статистику: 30% населення досі не відмовились від неї. На скільки мільйонів вони вже наслухали? За тією ж статистикою: за один рік росія із цього заробила понад 80млн доларів? І як ті 30% взагалі можуть відкривати свого рота й казати, що та одна пісенька ні на що не впливає!? Але я рада, що зараз таких випадків стало значно менше. А ще я пишаюся українськими медійними особистостями, які масово почали переходити на українську. Хай ламану, недосконалу, але рідну. Транслюючи це на свою мільйонну аудиторію, вони надихають інших робити так само. Рада, що наша культура почала розвиватися, поширюватися.

Ми - розумний народ, тож, сподіваюся, що російськомовна частина нашого населення зрозуміє важливість української, відмовиться від усього, що пов’язане з нашими сусідами. Адже війна змінила кожного з нас. Українці обрали Свій шлях: свободу, незалежність, суверенітет, світле майбутнє. Я вдячна кожному, хто зараз бореться за це. А Мій шлях... Я навчилася не нехтувати своїми бажаннями й цінностями, любити життя. Зараз я радію, що маю змогу відносно спокійно спати, вчитися офлайн, жити. Дякую долі, що моя сімʼя в повному складі, що тато повернувся живим. За ці роки я виросла. Від тієї боягузливої дівчинки, якою я була в 2022 році, не залишилося майже нічого. Не впевнена в тому, що буде завтра, але переконана, що хочу принести користь своїй країні. І якщо доведеться її захищати – я готова. Бо не хочу, щоб діти навчались у підземних школах, щоб жили у страху постійної ракетної небезпеки. А хочу, щоб вільно розмовляли українською мовою, плекали українську культуру, подорожували світом, щоб просто були щасливі.

Війна закінчиться лише на фронті, бо вона продовжуватиметься в наших серцях і душах. Біль від утрати рідних, друзів, знайомих не дасть забуття. Мусимо знати, хто намагався вщент фізично та морально знищити нашу націю. Мусимо пам’ятати, щоб цього не повторилося ніколи. І ми обов’язково виборемо її, нашу Перемогу! Ми відбудуємо, відновимо Україну, але не забудемо й не пробачимо ворогам. А Мій Шлях – це боротьба за світле майбутнє України, за право на життя кожної людини в цій державі, це наша незалежність і суверенітет. І я вірю у твоє світле майбутнє, Моя Україно! Єдина! Незалежна! І найрідніша у світі!