Клевчук Анна, учениця 8 класу Семенівського ліцею № 1 імені М. М. Хорунжого Семенівської селищної ради Кременчуцького району Полтавської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Заложчик Зоя Володимирівна

Війна. Моя історія

Гуркіт, сирени, вогонь... Стомлений погляд, затуманені думки та міцні руки, що так швидко долали перешкоди. Тридцятирічний Олег ніколи не працював рятувальником, не мав жодного досвіду з порятунку, та це не спиняє допомагати розбирати завали…

Війна забрала сенс його життя − двох близнюків: Олесю та Софійку. На свіжі рани накладалися нові рубці від побаченого людського горя…

А дружині Тоні щоночі сниться дивний сон: їхні дівчатка-янголятка благають батьків жити далі, не сумувати, а допомагати рятувати інших дітей… «Зараз не час думати лише про себе», − повторювала Тоня Олегові щоранку слова-послання донечок. Квітень 2022 року. Поряд із тимчасовим помешканням Сидоренків, куди переїхали зі Сходу, у багатоповерхівку влучила ракета. Олег за мить уже був на місці.

− Там будівля палає! Там люди! «Люди... Чи спиняло це колись ворога?» − згадав про своїх янголят і провів долонею по вологих очах… Проходячи через палаючі стіни, чоловік помітив хитку постать. Підліток прошепотів: «Це був мій дім... Батьки поїхали забрати бабусю... Звідти… Де зайди лютують… Я повертався з тренування і дізнавсь про вибух… Мерщій сюди примчав …»

…Минуло кілька місяців, жодної звістки про батьків Лавріна не було. У нього не залишилося нічого, крім світлин мами й тата в телефоні, якого щоночі, дивлячись на рідних, пригортав до себе. Хлопцеві так не вистачало ніжних маминих обіймів і цікавих татових історій. Олег і Тоня старалися замінити йому незамінне…

«Зараз на вулицях міста дещо спокійніше… Незабаром новоріччя… Я теж любив з батьками прикрашати Різдвяне дерево, писати вітальні листівки, та найбільше мені подобалися вогники, які тато вішав у моїй кімнаті. Від них віяло теплом… А ще захоплювало, коли всі разом дивилися крутецькі фільми… Де зараз мої рідні?... А як військовим на фронті?.. Усім хочеться тепла...» − блукаючи вулицями, роздумував Лаврін.

Тоню хлопчина застав за незвичною для неї справою – записом  відео. Жінка привітно усміхнулася. Лаврін устиг вловити погляд її втомлених очей… Антоніна дуже добра, часто ризикує заради інших… − Ми вирішили доєднатися до волонтерського штабу, так хочу опікуватися дітками-сиротами, а Олег − ремонтувати техніку на фронт... Записую відеовітання захисникам… Ти зі мною?

Ледь помітна посмішка промайнула на обличчі юнака. «Нарешті!» − подумки зраділа Тоня й ніжно пригорнула хлопчину. Відео вийшло щирим та чуттєвим, Лаврін уперше відчув себе щасливим за ці місяці. А Тоня, натхненна побаченим, не зупинялася: простягнула аркуш та ручку й лагідно прошепотіла: − Напиши листа Миколаю...

Юнак не суперечив: так захотілося на мить відчути те тепло, що колись… «Дорогий Святий Миколаю... Мій лист не буде про дитяче… А так хотілося б!.. Раніше прагнув швидше подорослішати, нарешті піднятися на тих крилах божевільної юності. Зараз тільки зрозумів: мої справжні крила − батьки, я ж у цьому світі – птах, а птах без крил ніяк не літає. На жаль, запізно… Чому їх ворог зміг у мене забрати?! Чому він вирішив мою долю та долі тисяч українців?! Я просто хочу ЖИТИ! Не хочу думати про те, що кожен день може бути останнім, як тоді... Святий Миколаю, будь ласка, чи можу хоч на хвилиночку побачити рідних?..»

Лаврін, як у дитинстві, старанно склав аркуш учетверо, поклав під подушку й уперше солодко заснув... «Лаврикуууу... Прокидайся хутчіше та мерщій перевіряй подарунки під подушкою! Овва, що це?! Та це ж голуб! Подивися: він не звичайний!.. А це − оберіг! Поглянь, який гарний: на серці − Україна!» − десь здалеку матусин голос долинав…− Мій Лаврику!.. Мій хлопчику!..

Котилася одна за одною сльоза: ніжна мамина долоня гладила обличчя юнака, тато навколішки схилився над сином. Батьки живі й повернулися з полону! Радість і сльози!..

P.S. Нам усе ще може бути темно, гучно й складно, але нам точно вже ніколи не буде страшно. І вже точно не буде соромно!