Зимогляд Поліна, 9 клас, Чкалівський навчально-виховний комплекс «Загальноосвітній навчальний заклад І-ІІІ ступенів – дошкільний навчальний заклад» Олександрівської сільської ради Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе — Дубровська Олена Петрівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Коли війна постукала в мої двері, я змушена була залишити все, що знала і любила. Виїзд з окупованої території став початком нового шляху — складного та незвіданого.
Спочатку я переїхала до Чехії, де моя родина знайшла прихисток, але почувалася некомфортно: нова культура, незнайомі люди, нова мова…

Кожен день я згадувала бабусю з дідусем, рідний дім та намагалася підтримувати зв'язок із домом. Хоч фізично я далеко, але серцем залишаюся з Україною.

Життя в Чехії змусило мене взятися за вивчення місцевої мови. Це стало способом адаптації та нагодою завести нові знайомства. Згодом я почала почуватися впевненіше.

Нові знання та вміння підтримували мене й дали зрозуміти, що я здатна виходити за звичні рамки. Але думки про Україну не полишали мене ані на мить.

Згодом я переїхала до Німеччини. Нове місце стало ще одним випробуванням, але й шансом на зростання.

Я знову почала вивчати мову, щоб розуміти й комунікувати з людьми. Мови стали моїм інструментом, допомагаючи об'єднати знайомих і розповісти їм про наш біль та надію.

Проте найбільшою моєю метою стала підтримка Збройних сил України. Спершу це були невеликі донати, але згодом в мене з'явився час на допомогу місцевим волонтерам.

Я почала співпрацювати з організаціями, що допомагають військовим: закуповувати спорядження, медичні засоби, теплі речі.

Це не лише матеріальна допомога, а й спосіб висловити підтримку і вдячність кожному, хто зараз бореться за нашу свободу. Я усвідомила, що моє місце тут, у тилу, але моя боротьба — за Україну, за її майбутнє.

З кожним днем війни я відчуваю, як зростає моя внутрішня сила, як сильнішою стає віра в нашу перемогу. Цей шлях, через переїзди й мовні бар’єри, через страх і надію, вчив мене цінувати те, що є, боротися за переконання й не втрачати зв’язок із рідними.

Війна забрала дім, але подарувала розуміння, що я можу бути корисною на будь-якій відстані, роблячи важливі кроки для спільної перемоги.

Мій шлях за ці 1000 днів — це не просто мандри від одного місця до іншого. Це подорож до себе, до усвідомлення відповідальності й любові до рідного краю.

Кожен переказ на рахунок ЗСУ, кожне повідомлення з підтримкою — це мій спосіб сказати, що ми сильні, що ми вистоїмо, що війна не здатна зламати нашу силу духу.

Попри кілометри, які нас розділяють, я відчуваю, що стала ближчою до свого народу, до своїх коренів.

Коли я думаю про ці 1000 днів, про свій шлях, про людей, яких зустріла, і про досвід, який здобула, я знаю одне: ми переможемо.

Війна перетворила нас на народ, загартований болем, але єдиний у прагненні до миру.

Цей шлях, хоч і сповнений втрат, навчив мене ніколи не здаватися. І коли настане день нашої перемоги, я знатиму, що кожен мій маленький крок наблизив нас до неї!