Трофименко Марина Андріївна, викладач, Саврівська гімназія Саксаганської сільської ради Дніпропетровської області

“1000 днів війни. Мій шлях”

Мій шлях воєнного лихоліття розпочався задовго до повномасштабного вторгнення. З кожної праски лунало попередження про небезпеку, що треба рятуватися, можливо, переїхати до рідних на Захід України чи за кордон.
На роботі створили санітарні пости, проводили навчальні рейди на випадок надзвичайної ситуації. А в душі панувала тиша, розум дорослої свідомої людини не міг прийняти нісенітницю: хіба може бути війна в центрі Європи у XXI столітті? Виявляється, що може…

Ранок 24 лютого 2022 року запам’ятався назавжди… Мене розбудила донечка, яка збиралася до школи:
— Мамо, війна!
Чи могла б я уявити, що моя тринадцятирічна донька, як і інші діти, стане дитиною війни? Над нашим будинком нудотно-грізно просвистіла ракета, я міцно притиснула дитину до себе:
— Мамо! Що це? Ми всі загинемо?!..

Спочатку був шок, потім спрацював інстинкт самозбереження: почали облаштовувати домашній погріб під укриття, знімали номерні знаки з будинка, наклеїли скотч на вікна, захисними портьєрами щільно їх закрили, щоб уночі не світилося.

Ми допомагали постраждалим, формували волонтерські групи, вірили, що війна закінчиться за декілька днів. Але, мабуть, ми прогнівили Бога, бо дива не сталося…

У перші дні війни люди були відчайдушними, вірили всіляким експертам, екстрасенсам, хотіли чути і бачити тільки те, що хотіли… Час ішов, ми вболівали за успіх наших захисників. Хвилювалися за кожного воїна, не говорячи про рідних, які одразу стали на порятунок країни. Нестерпний біль обпікає серця, коли надходять сумні звістки з фронту про поранених, вбитих, безвісти зниклих, взятих у полон… Гіркий присмак болю від втрат не дає відпустити реальність…

…У березні 22-го зустрів мене мій випускник Дмитрик, щасливий, усміхнений. Очі сяють радістю від зустрічі, довгі вії тремтять, навіть веснянки на його обличчі усміхаються. Поспілкувалися, бажали один одному гарного життя під мирним небом.

Промайнув час — і прийшла чорна звістка: Дмитрик загинув під час виконання бойового завдання…

Як це пережити рідним?! Які слова втіхи сказати, коли мені боляче, а їм набагато больніше… Пам’ятаю його маленьким, артистичним, милим хлопчиком, який умів виконати будь-яку роль, розсмішити глядацьку залу. Він найстарший син у багатодітній родині, власноруч виняньчив братиків і сестричок — вмить вони осиротіли.

Побратими говорять, що наш Дмитрик міг із складного завдання вивести групу легко і просто, але не цього разу… Доля не всміхнулася… Легких тобі хмаринок, наш любий Герою.

Мені боляче згадувати про подвиги тих, хто вже ніколи не повернеться, не обійме рідну матір, не потисне товаришеві руку, не скаже лагідне слово коханій. Боляче дивитися, коли молода вдова на цвинтарі біля могили чоловіка проводить гендер паті, щоб показати коханому Герою, що він стане батьком донечки, про яку мріяли разом. Боляче сприйняти сюжет, коли мати-вчителька, доглядаючи за пораненим сином, проводить у лікарняній палаті онлайн-уроки з математики. Не можу слухати про звірства і варварство, які відбуваються на окупованих територіях. Сум і розпач огортає душу, коли кожного дня говорять про смерть мирних громадян нашої країни. А діти — маленькі янголи, в чому їх провина, що злі монстри вирішили позбавити їх життя…

Хочеться вірити у справедливий Божий суд, бо земного наказання людство не знає.

Немає чарівної палички, яка в секунду зупинить стихію війни. Люди створили зброю для захисту, а використовують для нападу. Звідки береться злоба і ненависть, хіба не матері народжують сильних світу цього?!

Реалії життя заставляють нас воскреснути з попелу і розправити крила. Кожного ранку я йду до дітей, бо вогник надії в їхніх очах говорить, що ми — сильна і нескорена нація, вільний і свободолюбивий народ. Ми вистоїмо, вибудуємо, відновимо мирне життя. Світло обов’язково переможе над темрявою, бо маємо в серці те, що не згорає. Міцному народові — воля, щирим людям — щастя, сильній нації — честь і хвала.

Слава Україні! Героям слава!