Римарук Андрій, 11 клас, Баївський ліцей Боратинської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Пазюк Клавдія Вікторівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

«Я вдячний. Але я буду першим режисером на цій сцені, який скаже: я хотів би ніколи не робити цей фільм. Я хотів би мати змогу й обміняти це на те, щоб росія ніколи не нападала на Україну, ніколи не окуповувала наші міста. Я віддав би все це визнання за те, щоб росіяни не вбивали десятки тисяч моїх співгромадян з України. Я б віддав це, щоб вони звільнили всіх заручників, солдатів, які захищали нашу землю, цивільних, які в їхніх тюрмах».

Це слова Мстислава Чернова – режисера та оператора фільму «20 днів у Маріуполі».

Я погоджуюся із автором. Адже це сюр, що у XXI столітті діти пишуть твори про війну та жахи, побачені за цю найпекельнішу тисячу днів у їхньому житті, а не про мирне літо у Вугледарі чи найкращу зиму в Бахмуті, Авдіївці, Мар’їнці. Але вже немає дітей, які могли б писати про це. Тому я віддав би все, що маю, аби вони були.

Мій шлях війни, як і шлях мільйонів українців, розпочався 965 днів тому, і скоро ця цифра сягне тисячі.

1000 днів болю, розпачу і сліз, 1000 днів розлуки, 1000 днів боротьби, 1000 днів сили та рішучості, 1000 днів відваги і стійкості, 1000 днів єдності, 1000 днів гордості за своє, 1000 днів надії. Для кожного цей шлях був особливим і розпочався по-різному: для когось у ліжку, прокидаючись від вибухів; для когось в автомобілі, прямуючи на роботу; для когось у поїзді, повертаючись із далекої подорожі; для когось у лікарні на нічній зміні.

Чи пам’ятаєш ти того, хто першим написав або сказав тобі вже символічне для кожного: «Як ти?»?

24 лютого 2022 року, 06:30 ранку. Я збирався до школи як завжди: кава, бутерброд, ранковий серіал по «СТБ». 06:50 – перший вибух. Страх? Паніка? Спустошення? В одну мить підліток, котрий до останнього не вірив, що росія нападе, зіткнувся віч-на-віч із суворою реальністю. 06:57 – другий вибух, а за ним ще чотири.

Перше «Як ти?» я отримав від друга Павла, котрий наступні три місяці провів в окупації, на власні очі бачачи звірства росіян.

Сльози, розпач, валіза, звуки тривог, безкінечні дзвінки рідних та знайомих, перша ніч у підвалі, Буча, Ірпінь, перші перемоги, звільнення Київщини, надія на краще, втрати, знову сльози, окупація і майже повне знищення Сєверодонецька і Лисичанська, Маріуполя та металургійного комбінату «Азовсталь», «коктейлі Молотова», плетіння сіток, перші дні у школі після 24-го лютого, деокупація Херсонщини та Харківщини, «перша річниця» війни, за нею друга...

Нескінченний потік подій, який триває донині.

Війна – пухлина, яка все дужче поглинає твою пам’ять, не даючи ні на мить згадати хоч щось із минулого життя до того фатального ранку. Можливо, у якомусь із всесвітів ми все ще живемо без неї, ходимо в одну школу, нас не розділяють тисячі кілометрів, сидимо за однією партою та сміємося на уроках. Проте єдине, що у нас залишається – це іти далі та будувати наше майбутнє таким, яким хочемо його бачити. Звісно, вже ніколи не буде так, як раніше. Адже ця тисяча днів змінила нас докорінно. Ці дні забрали у нас дім та рідних, але дали надію на краще, згуртували незалежно від регіону, мови чи соціального статусу. Об’єднали боротьбою проти спільного ворога. Ми продемонстрували усьому світові нашу силу духу та готовність боротися за своє.

Ця 1000 днів змусила нас переосмислити цінності. Ми почали цінувати свободу, адже тепер знаємо її гірку ціну.

Благодійні організації, волонтерські рухи й ініціатива мирного населення стали рушійною силою підтримки нашої армії та життєдіяльності країни. Попри всі труднощі ми зберегли моральну перевагу в цій війні, відстоюючи свої права та принципи перед обличчям агресора. Україна була, є і буде символом боротьби за свободу та демократію. Пройшовши цей кривавий тисячоденний шлях, який залишиться у пам’яті мільйонів, ми з гордістю можемо сказати, що пройшли його недарма.