Я працювала в селі завідувачою філії опорної школи. Ми поїхали до Львова подивитись, як там організовують харчування для дітей. Прибули туди 23 лютого, там дуже було цікаво. А 24-го прокинулися від дзвінків рідних, які говорили, що почалася війна. Ми зібрали речі і поїхали потягом до Кривого Рогу. Звідти нас забрали автобусами. Дуже страшно було, дуже. 

Світло у нас зникло 17 березня. Звичайно, і води не стало, треба було якось добувати. Наше село не газифіковане, газу купити не було де, бо на той час у Снігурівку зайшли орки, скрізь стояли блокпости. Виїхати з села ми могли тільки в Баштанку, щоб щось купити. Пізніше наше аграрне підприємство почало генераторами качати воду зі скважин.

Найбільше шокувало те, що бомбили кожен день. Особливо - 24 липня і 1 вересня. 

Цілий день дуже сильно бомбардували з танків, з мінометів. Тоді вже достигла пшениця - все горіло, ми рятували, як могли. 

Я втратила роботу, бо інтернету не було, і зі мною не підписали договір. Чоловік також втратив роботу на сільськогосподарському підприємстві, бо його розбомбили. 

В селі на 70 відсотків житловий фонд розбомбили. І дім у нас постраждав, і на здоров’я все це вплинуло. Моїй мамі 89 років, її будинок також розбили. Дуже багато змін відбулося в гіршу сторону - ми всі проклинаємо цю війну.

Я дуже хочу, щоб до кінця цього року була наша перемога. Я про це думаю, вірю, і Бога молю, щоб ми перемогли.