Качан Марк, 10 клас, Іванківський ліцей Іванківської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Процик Людмила Григорівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Пастка. Гучний стукіт. Не розумію, звідки лунає звук. Немає чим дихати. Серце ніби завмирає. Не можу вибратися звідси. Прокинься! Прокидаюся. Сон, просто сон. Прислухаюся. Батьки вже не сплять, хоч надворі заледве світає. Сьогодні четвер. Серце починає дико калатати, бо я чую в перешіптуваннях батьків тривогу і… паніку.  Спускаюся до них і бачу неймовірно спокійне обличчя мами, а в очах бринять сльози. Це насторожує.

Тато повідомив, що їде до столиці, потрібно терміново забрати брата з сестрою, а мама запрошує снідати й говорить, що до школи я сьогодні не іду, бо почалася війна. Що?! Війна?! Тіло німіє, і я відчуваю шок.

Війна.. Саме вона залишає позаду себе лише сумні руїни, а попереду – знищує сонячне проміння, глибоку синяву, волю та людське існування. Війна… Вона породжує насильство та аморальних людей, жорстокість і ненависть.

Страшно, але я беру себе в руки, бо не хочу, щоб мама зайвий раз нервувала.

36 днів окупації моєї рідної Іванківщини. 36 страшних днів. Щоденні вибухи, літаки над головою з 5 години ранку і до пізньої ночі, ворожа армія і техніка, яка їде по кільцевій дорозі 24/7. Навіть мої собаки, які неймовірно боялися грому, перестали реагувати на будь-які звуки.

Найстрашніше було в першу ніч. Підвалу у нас вдома немає, ми вирішили спати всі разом у 2 кімнатах, які знаходяться поряд. На вікнах – скотч, біля вікон – матраци. Вибухи. Бойові дії за 2 кілометри від мого дому.

Немає звʼязку, жодних новин, нічого не зрозуміло, паніка і страх. Головне, що всі мої близькі поряд. У той момент був впевнений, що разом ми з усім впораємося. У дідуся закінчився інсулін. Звʼязку нема, води нема, світла нема. Розстріляні банкомати, розбиті аптеки, розграбовані магазини, спалений музей.

Прийшли звільняти нас від фашистів та нацистів, а звільнили назавжди від віри у міф про «братські народи». На щастя.

Ніколи не пробачу. І забути не зможу. Не впевнений, що в сьогоднішніх реаліях  відчую себе так, як відчував до 24 лютого 2022 року. Не впевнений, що хоч колись адекватно сприйматиму ворожий «язик» і тих, що ганебно й безсовісно спокійно живуть «на болотах», спонсоруючи знищення мого народу. Я багато думав в окупації, я багато думаю й після.

З кожним вибухом тоді і тепер я відчуваю, як моє серце голосно стукотить, кров починає пульсувати швидше, а ненависть до ворогів в задвірках підсвідомості проростає міцним корінням.

Будь-яке російське слово ріже мене ножем, будь-який російський контент змушує мене не бачити й не чути. Скільки дітей не повернуться додому, скільки матерів не дочекаються своїх синів і донечок…

Наша земля залита сльозами й горем українських дітей. Геноцид і знищення цвіту нації.

Проходили вже не раз українці ці розорані ножами неволі дороги. Проходили їх босими ногами. Ніколи більше!!! Ми мусимо звільнити нашу неньку від темних пут назавжди. Ми мусимо навічно розірвати міцні пута рабства, що вже аж чорні від крові побратимів, розігнути заковані плечі й підняти високо голову, аби побачити ясне сонце й висоту українських небес вільними очима.

Я дуже гордий, що ходжу стежками, які протоптували мої предки. Я дуже щасливий, що знаю живих героїв і росту серед свідомих людей. Я тут, на своїй землі.

Мої близькі живі й здорові. Життя продовжується, допоки ми віримо й діємо. Україна гідна стояти на одному щаблі з усіма розвиненими країнами світу. Я хочу будувати нову, давно вимріяну нами державу. Я хочу знати й пам’ятати усі славнозвісні подвиги нашого народу. Я хочу вивчати та відстоювати національно-культурні цінності, звичаї, традиції  і господарські інтереси України.

Я хочу бути гідним нащадком Великого Кобзаря, і я зроблю для цього все, що від мене залежить.

Мені ніколи не перестане боліти, однак біль загартовує. Ми сильні й сміливі, ілише сильні й сміливі мають щастя. Я з Україною в серці назавжди. Для мене Україна – понад усе!