Лазаренко Світлана, вчитель, Комунальний заклад "Харківський ліцей №113 Харківської міської ради"

«1000 днів війни. Мій шлях»

… Скільки не ліч ті дні, що залишилися позаду, ніколи не знаєш, скільки на  шляху війни їх ще в тебе попереду…

Війна… Ось так просто. І небо досі не впало на землю. І сонце не згасло. І світ далі живе своє мирне життя. Роблячи вигляд, що все під контролем. Світ тільки інколи… непокоїться. І живе далі без нас.

Бо ми тут вже тисячу днів не живемо.

Ми тисячу днів вмираємо…

… Виявляється, і під час війни теж можна існувати… Дивно. Колись, ще в тому житті, я думала інакше... В тому житті все було інакше. Не тільки думки. Війна увірвалась настільки зненацька, поділивши все на «до» та «після», що оговтатись не можеш і досі… А тоді, на початку, — що там казати…

Це був шок. Може, це якась помилка?.. І ось сьогодні вже все скінчиться?.. Але за першим днем наставав другий, третій… Потім рахунок уже пішов на десятки, сотні… А ось і тисячний день. Тисячний…

І ти все крокуєш, крокуєш кудись… Вій-на, вій-на, вій-на… Вдих-видих… Вдих-видих… Вдих-видих…  І твій новий шлях проліг спочатку через сходинки в метро, які стали притулком на перший, найжахливіший тиждень відчаю та розгубленості; а далі — через вокзал, з сотнями сотень несамовитих людських облич; через будинки твоїх близьких і далеких родичів, що ставали твоїм тимчасовим домом; і аж — до далекого південного міста, що дало прихисток  зараз…

Довгий шлях від страху, розгубленості, заперечення до усвідомлення та прийняття дійсності. Треба жити далі… Треба. Жити. Далі.

Вдих-видих… Вдих-видих… Вдих-видих… Порада психологів. Ні, це не допомагає. Але  відволікає. Хоча б на деякий час.

… Шлях війни. Якими кроками його виміряти?.. Та чи й кроками?..  Ні… Не виміряєш  ти той шлях нічим. Немає такого мірила…

Бо міцно сплетений той шлях з важких думок і нічного безсоння; просякнутий наскрізь, гіркими сльозами страждань і людською кров’ю; встелений зруйнованими долями та понівеченими життями…

Переплелося-змішалося. Не роз’єднаєш. Не розірвеш.  Не виміряєш…

І торуєш ти свій  шлях війни… Нескінченно. Як один довгий-довгий день живеш. Що ото як розпочався колись у лютому, і все триває, триває…  І помічаєш раптово, що найближчим і найважливішим порадником і навіть психологом для тебе стає не людина, а …  мобільник. Найважливішим, бо там усе твоє життя вмістилося. Найближчим — бо завжди поряд.  З тобою. Навіть уночі.

Коли ти прокидаєшся і вже на підсвідомості відчуваєш наближення тривоги — ще  до моторошного виття сирени… І йдеш примарою у те вигадане для себе укриття. За ті дві стіни. Що, можливо, тебе врятують…

Вдих-видих… Вдих-видих… Вдих-видих… Не допомагає. І не відволікає. А психологи можуть і помилятися…

 … А карта в мобільнику починає вкриватися плямами. Червоними. Як кров. Як рани. Їх стає все більше, більше... Доки не зливаються вони в суцільне криваве місиво. З обрисами твоєї країни…

«В УКРИТТЯ!»

Вдих —… І в грудях аж пече від цього шматка загусклого від страху повітря. А ти, забуваючи видихнути…чекаєш… рахуєш ті секунди і хвилини… до неминучого вибуху. Затискуєш вуха… Бо «Іскандер-М» — то дуже гучно. Дуже страшно. І краще не чути... Але ти все одно чуєш, бо пальці у вухах — дуже слабкий захист. Особливо від «Іскандера-М»…

«БОЖЕ, поможи… Боже, ПОМОЖИ… БОЖЕ, ПОМОЖИ!..» Така собі молитва… Такий собі оберіг… Бо крилата смерть поспішає. І їй не до твоїх молитов…В неї своя траєкторія… Балістична. І свої плани. На твоє життя…

«ВИДИХАЄМО!»

І ти робиш з усією країною  свій запізнілий видих. І в грудях уже не пече. Відбій!.. І лише серце калатає десь у горлі. Жи-ва! Не-я!… Не-я… Не-я?.. Клята війна. Бо все одно хтось. Не тут. Так десь. Смертельна рулетка. Страшно… І знову пече. Серце… Клята війна... Клята!.. Бо краде життя. Навіть в тих, хто ще не народився. Навіть в тих, хто ще майже й не жив...

В нас краде. Щодня. Щогодини. Щохвилини. Щомиті. Нагло вкрадені тисячі днів… А в когось — і всі. Всі, що  мали б бути… Але яких вже не буде. Ніколи…

Вдих-видих… Вдих-видих… Вдих-видих… Ди-ха-ємо. Жи-ве-мо.

Ось так і долається шлях війни.

Від вдиху до видиху.

Крок за кроком.

Кожним окремо.

Та всіма разом.

Тисяча днів з життя.

Тисяча кроків від початку надскладної дороги.

Якій колись обов’язково буде кінець.