Стан Сергій, 9 клас, Нестоїтський опорний заклад освіти Куяльницької сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шалінська Лідія Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мій біль, мій шлях,

Моє страждання…

Що супроводжує єдине питання:

«Коли настане на Землі

Щасливе завтра у душі?»

                                      Стан Сергій

Вранці, 1 квітня, о 4:50 дзвінок від тата: «Збирайтесь, терміново їдьте до бабусі, тут небезпечно… Ти – хлопчик дорослий, заспокой маму». Як грім на голову впали ці слова. Звичайно, я знав, що війна триває, але й подумати  не міг, що вона й до нас добереться. На той час я зі своєю родиною проживали в Донецькій області, смт. Олександрівка.

Було чути як летіли ракети, шум, свист, крики… Тієї миті я зрозумів, що наше життя набирає обертів безбарвності. Ми виїхали до бабусі в Донецьк, деякий час проживали там, але без тата, він залишився захищати Батьківщину.

Одного разу прогулюючись з друзями,  на власні очі, побачили приліт ракети в прокурорський будинок. Жахливе видовище… З кожним днем життя ставало все моторошнішим і небезпечнішим. Ми спостерігали за безчинними діями росіян. Вони заходили в будинки з яких люди виїхали, виносили різну побутову техніку.

Бували моменти, коли хтось з українців ще залишався там наодинці, то після їхнього навідування, наші в живих вже не бачили тієї людини.

Таке звірство відбувалося з боку ворогів, що дійшло до того, у самому Донецьку батьки підлітків не пускали їх на двір поодинці, бо дітей викрадали на темно-зеленій машині. Росіяни під’їзджали до купки дітей, пропонували їм покататися, але ті непогоджувалися, тікали додому, вони їх наздоганяли та силоміць забирали з собою. Більше їх ніхто не бачив. Раніше я думав, що це тільки в бойовиках і фантастичних фільмах, але це – реалії життя.

Після таких моментів, всередині себе я відчував, як ніби током б’є, особливо, коли чув реакцію батьків, котрих пропали діти. Це справжнє пекло на землі. Моя мама вирішує мерщій, в прямому сенсі слова «тікати» в інше місто,  рятуючи  сім’ю.

Ми переїзджаємо в Одесу. Там теж неспокійно, але порівняно з Донецьком – безпечніше. Також на різних вулицях чули різноманітні вибухи, прильоти, але хоча б такого варварства не було. Подружка мамина порадила переїхати в Німеччину. На вокзалі було людей як оселедців у бочці.

Важко було вистояти в черзі на одній нозі  з молодшим братиком, якому було 2 роки, та ще й після лікарні. Накінець дібралися до містечка Раштат, оселилися.

Я ходив до школи. Німецької мови не розумів, тому користувався онлайн гугл-перекладачем. Чітко розуміючи, що я багато втратив з навчання, бо в дистанційному форматі не завжди була можливість то у мене під’єднатися до уроку, то у вчительки, бо по-різному вимикали світло, тому прогалини в знаннях були.

У Німеччині я відвідував школу щодня, старався, але не все вдавалось, було важко.

За кордоном наша сім’я в безпеці, але не в повному обсязі. Серце кров’ю обливалося від однієї думки про тата. Він залишився в Одесі, служив по контракту в лавах ЗСУ   35 окремої морської піхоти. Ми спілкувались, але рідко, часто не виходив на зв’язок і це зрозуміло. З іншого боку, дуже сумував за Україною. Так хотілося додому…щоб все було як раніше… Довго в Раштаті ми не протрималися, повернулися на Батьківщину, в Одесу.

Одного дня матуся зібралася їхати в Олесандрівку, подивитися в якому стані наш будинок, чи не розграбили його, але тут задзвонив телефон, кума повідомила, що ракета влучила в нього. Тепер ми взагалі без житла. Тоді я й гадки не мав, що ця новина ніщо порівняно з тим, що чекало нас далі…

Тато не виходив на зв’язок – серце стискалося. Знайшли в лікарні Мечникова міста Дніпро. Він був важко поранений у живіт, втратив багато крові. На бойовому завданні врятував двох побратимів та  себе не зміг. Мама ще встигла побачити його в останні хвилини, а я ні.

В той момент, хотілося вити вовком на весь світ. Чому так? Боляче бачити, коли мої однолітки йдуть поруч з батьками, спілкуються, проводять час разом, а я міцно в долонях стикаю медаль «За відвагу».

Сьогодні я вже розумію, що не моя одна така доля. Пишаюся своїм татом. Він є прикладом для наслідування. Чітко розумію: «Дорогою ціною настане для нас щасливе, мирне завтра». Скільки ще проливатиметься  сліз? Жити треба далі. Відкривається ще одна сторінка… Наразі ми придбали будинок в с. Нестоїта, там проживаємо. Я ходжу до школи.

Пам’ятаю: батько з небес має мною пишатись. Щоб не трапилось на життєвому шляху, треба йти далі. Ніколи ворогу нас не поламати. ВИСТОЇМО! ПЕРЕМОЖЕМО!!!