Веренчук Каріна, 10 клас, Недобоївський ліцей імені Григорія Томіна

Вчитель, що надихнув на написання есе - Деркач Тетяна Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча… Це мало чи багато? Усе залежить від того, з чим цей числівник поєднати: тисяча посмішок, тисяча поцілунків, тисяча добрих справ, тисяча подарунків – це дуже приємно, та тисяча днів війни, героїзму, витримки, сили, нездоланності, тривог, вибухів, смертей, болю, невідомості, поранень, чекання – це надзвичайно складно описати, а прожити тим більш.

Моя реальність - Україна  ХХІ століття. Я часто думаю про те, чому це сталося саме з нами, українцями.

Шукаю відповіді й не знаходжу, бо розумію: не все так просто. Де ж знайти її?! Які можуть бути варіанти? Їх багато… У кожного свій.  Маю чітке переконання в тому, що мій народ – найсильніший, повинен вистояти і перемогти! Історія - то і є першоджерело, до якого повертаюся неодноразово. А як же Бог? Де він? Чи бачить, чи чує молитви за Україну та ЗСУ? Впевнена, що так. Постає питання: чому не зупинить кровопролиття?

Думаю, надіюся, ні знаю – на все воля Божа. А відплата за невинні життя обов’язково буде! Так!!!

Моя історія… Почалась, напевно, як у багатьох юнаків та дівчат, коли вранці 24 лютого 2022 року матуся зі слізьми на очах вимовила це «страшне» слово: «Війна…». Не могла довго прийти до тями і щось відповісти їй, хоча розуміла, що треба… тоді просто обійняла її, і ми довго сиділи отак, не рухаючись, дивилися на мирний сон мого меншого братика. А що було далі? Тисячі запитань і спроб щось зробити, в результаті – нуль відповідей і дій. Телефонна розмова з батьком, який вже кілька років працює за кордоном, дала на певний час отямитися, а його настанови й поради  трохи зняли напругу. Мама все ж схилялася до думки – виїжджати за кордон, але тато переконав зачекати. І все? Звичайно – ні: новини, телебачення, телеграм-канали…

Здавалося – це страшний сон, зараз прокинуся, поснідаю, піду до ліцею, зустрінуся з друзями, але дійсність виявилася дуже жорстокою.

Мені було тринадцять. Чи подорослішала я? Думаю, так. Що і хто допоміг оговтатися? Гаряча і щира молитва за усіх, за Україну. Розрада і підтримка рідних. Спілкування з друзями. Онлайн-уроки, які наші вчителі проводили щодня, ніби нічого не сталося. Коли я бачила їхні очі, посмішки, поради, переконання, що все буде добре і дуже швидко закінчиться (тоді всі так думали), ми занурювалися разом у вивчення шкільних предметів: забувалася реальність. Саме вони дбали про наше ментальне здоров’я.

Таке, здається, просте запитання: «Як ти?» - а яку вагу має до сьогодні. У мене була така можливість, знаю, що не в усіх…

Люблю свою маленьку батьківщину – рідну Буковину. Вперше справді зраділа, що народилася, виросла і живу саме тут. Це дивовижний край. А таких працьовитих людей треба ще пошукати.  Та це не означає, що війна не торкнулася нашого  села… Осінь і зиму пережили… Всіляко допомагали ЗСУ, турбувалися про внутрішньо переміщених осіб  хто на скільки міг, у кого була можливість, у кого було бажання… Бо ж допомога буває теж різною…

Восени ми почали вчитися очно. По-різному складалося: тривоги, підвали, ракети, знищення запасів їжі, що підготували нам батьки, патріотичні пісні…

А потім найстрашніше – зустріч наших герої:  23 роки… 21 рік… 27 років…   Багато думок, переживань, співчуття, горя, сліз. Коли дивлюся на батьків, які проводжають своїх дітей в останню дорогу, навіть уявити не можу, як жити з цим… Звідусіль чути: «Герої не вмирають!». Та, як на мене,  це лише слова підтримки. Чужі люди розійшлися, а рідні? Як вони? Згадую українську народну баладу «Ой летіла стріла»:

Ой матінка плаче.

Поки жити буде;

А сестриця плаче.

Поки не забуде;

А миленька плаче.

Поки його бачить...

Отак і в житті…

Сьогодні я – десятикласниця. Що змінилося? На жаль, українці звикли до війни, знаю, що це погано, але жити в постійному стресі, думати лише про військові події та  наслідки, теж не вихід. Запитаєте, як же молодь?

Спілкуємося, співпереживаємо, дивуємося, захищаємо, засуджуємо, сміємося, жартуємо, кохаємо, віримо, вчимося – отже, живемо!

Чи хочеться розваг? Риторичне запитання… Шановний читачу, а пригадай свою юність. Отож! Хтось засуджує, каже не на часі, і я це розумію. Не хочу ні з ким сперечатися, пам’ятаю одну незаперечну істину: життя – це вибір, який постає перед нами щодня. І кожен понесе відповідальність за нього… Звичайно, має бути якась межа, яку не треба переступати, але це лише моє бачення.

Чого навчило мене життя за останні три роки? Вірити, мріяти, діяти, цінувати рідних, кожну хвилину, а головне – не здаватися!

Дякую Богові та ЗСУ за життя! Тисяча днів війни… Мій шлях… Продовження буде…