Муринець Анастасія, ВСП "РФК НУБіП України"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гринкевич Ірина Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

За останні 1000 днів війни мій шлях поділено на три: «до», «сьогодні» та «після». «До» - усміхнені та радісні мама і тато, дзвінкий сміх сестрички Соломійки, щасливий галас діток в дитячому садочку та школярів біля школи, цікаві розповіді вчителів на уроках. А ще – поїздки на море, екскурсії в музей, аквапарк, різноманітні спортивні змагання, заняття з малювання, 3Д моделювання, знайомство з новими книгами, людьми, веселі дні народження, святкові дійства.

На безліч сторінок можна згадати життя «до».

«Сьогодні» мій розум, як кожного українця, не хоче сприймати війну, а свідомість відмовляється вірити в те, що діється навколо, що бачать очі. Біда увірвалася в моє життя в зимовий ранок 24 лютого 2022 року тривожними голосами батьків: «Невже війна?!».

Скільки страху, болю, і, навіть, недовіри було в цих словах. Бо хто з нас міг би в це повірити, в це вчора, у XXI столітті!

По телевізору, який працював постійно, я бачила, як руйнуються не лише будинки, дороги, мости, вокзали, а й життя українців, як вбивають дітей, немічних стареньких людей, катують чоловіків, ґвалтують дівчат і жінок, грабують все нажите роками. Але це було десь далеко (в моїй уяві) на Сході України. Та коли до класу зайшла вчителька української літератури Євгенія Дмитрівна, пригнічена і зажурена, ми зрозуміли, що трапилося щось надзвичайне.  На наше запитання: «Що трапилося?», у відповідь почули розповідь про те, як її дві доньки, що проживали в м. Харків, із дітьми важко доїхали до рідної домівки в нашому селі. Не з новин, а з уст улюбленої вчительки, я почула про страшенний обстріл міста та його мікрорайон Салтівку: страх за життя близьких напевно назавжди оселився не лише в очах вчительки, а й в усіх моїх земляків.

Ось тоді вперше, я, тринадцятирічна дівчинка, і відчула холодок невідомості в своєму серці.

Наступного ранку проснулася не від лагідного маминого: «Доню, вставай!», а від невідомого досі жахливого звуку сирени в сусідньому, за 2 км. від села, місті. В школі було запроваджено онлайн навчання до кінця навчального року. В наше село почали приїжджати біженці ( і це слово було для мене нове!) з Київської, Херсонської, Миколаївської, Харківської областей. Необхідні були одяг та інші речі для них, адже багато з них приїхали з документами та в одязі, що був на них.

Тоді знову почула нове слово «волонтер», яким назвала мама нас із сестричкою, адже ми віддавали свій одяг для допомоги дітям.

Найстрашнішим став для мене день, коли привезли до села «На щиті» першого загиблого захисника Героя. Наш будинок розташований першим при в'їзді в село. Коли я прокинулася, то за звичкою виглянула у вікно, то побачила, що дорога встелена вся квітами. Батьки стояли на колінах разом з односельчанами по обидві сторони дороги. Вийшовши за ворота, почула, як здалеку постійно звучала поліцейська сирена. Потім побачила військових із Державними прапорами України. На колінах, із сльозами на згорьованих обличчях, зустрічали 32-річного Героя, Івана Поповича, сина, внука, брата, чоловіка, тата... За ці всі дні війни мій шлях обпалений болем за п'ятьма загиблими односельчанами, переживаннями і надією за тих чотирьох малолюбашанців, які зникли безвісті.

В моєму серці живе віра, що до рідних домівок повернуться більш, як 60 батьків, синів, братів, дідусів, моїх однокласників та друзів.

Війна розділила моє життя не лише на «до» і «сьогодні», «після» перемоги над московською ордою, над вселюдським злом, рашизмом, прийде мир в мою квітучу Батьківщину. В мене, та і у всіх українців, війна лише збільшила любов до ближнього свого та згуртувала всіх разом на захист України.

«Переоремо, перемелемо, переборемо! Нас ніколи, нізащо не буде тепер підкорено», - такими словами волонтерки-поетеси Оксани Весни хочу завершити свою віру в майбутнє кожного дня мого шляху.