Гладкова Єлизавета, 11 клас, Львівський художній ліцей при Львівській національній академії мистецтв

Вчитель, що надихнув на написання — Харчишин Надія Василівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – це не просто слова в новинах чи фото і відео з телебачення. Це і історії багатьох людей, які кожного дня борються за своє життя. Для мене ці 1000 днів війни стали шляхом великих втрат, дорослішання та боротьби за моє майбутнє. 

Мені зараз 17 років,а коли почалась війна мені було 14, і я точно знаю, що таке страх за рідних, невпевненність у майбутньому та важкі рішення, які міняють життя назавжди.

Моє рідне місто – Запоріжжя. Кожен новий день там починався з новин про обстріли, тривоги та втрати, багато втрат. Спочатку я сподівалася, що це все швидко мине, що життя повернеться до звичного ритму, і все стане на свої місця. Але з кожним вибухом і з кожною втратою знайомих і друзів реальність ставала все гіршою. Вдома було небезпечно, і мої батьки прийняли важке рішення – виїхати до Львова, щоб дати мені шанс на безпеку і на моє майбутнє. Це рішення було прийняте не зразу, а тільки через рік, бо надіялися, що війна завершиться.

Переїзд не був легким. Запоріжжя залишалося частиною мого серця, тому покинути рідний дім виявилося дуже важко. Ми збирали речі, залишаючи позаду звичне життя, улюблені місця та людей.

У поїзді я намагалася не плакати, дивлячись у вікно на рідні краєвиди, які, можливо, більше не побачу.

Це було складно прийняти, але прийшлось.

У Львові мене зустріло зовсім інше місто – чуже, але водночас гостинне. Проте адаптація була дуже нелегкою. Нові люди, нові правила та школа, де всі вже мали своїх друзів і власні історії. Три роки я була на дистанційному навчанні ,і для мене вихід на очне навчання було дуже стресовим явищем.

Я часто відчувала себе чужою, ніби втратила зв'язок із власним минулим і з самою собою.

Прийняти зміни було непросто: іноді на мене накочувала ностальгія за домом, а іноді – гнів, через несправедливість війни, яка розкидала всіх нас по різних містах та країнах.

Однією з найбільших складнощів стало розуміння, що війна забрала не тільки дім, а й моє дитинство. Довелося швидко подорослішати, навчитися приймати рішення, пристосовуватися до нових умов. Багато моїх однолітків у Львові переживали схожі відчуття, і я знайшла однодумців. Війна позбавила нас можливості бути звичайними підлітками – тепер ми думали не про вечірки чи подорожі, а про те, як нам вижити далі й не втрачати віру в майбутнє, жити моментом не забуваючи минуле.

Проте, попри всі труднощі, я навчилася цінувати кожен день. Львів дав мені нові можливості – я почала брати участь у різних заходах, в тому числі і волонтерських. Допомагати іншим, хто пережив подібне, стало моїм засобом боротися з власним болем. Це також допомогло знайти нових друзів, які зрозуміли мене без зайвих слів.

Під час цих 1000 днів війни я зрозуміла, що сила це не завжди фізична міць, а ще й здатність не зламатися перед труднощами і перешкодами життя. 

Ми не обирали жити у війні, але ми обираємо, як будувати своє життя далі.

Цей шлях і досі вчить мене бути вдячною за найменші радості: за спокійний ранок, повідомлення від рідних чи тепле слово від друга. Кожен день – це ще одна перемога над страхом і розпачем.

Зараз я вже не та дівчинка, якою була на початку війни, я дуже сильно змінилася морально і духовно. Мій шлях продовжується, і хоча я не знаю, коли він закінчиться, я впевнена, що ми всі вистоїмо. Я роблю все, щоб моє і життя інших людей стало краще. Це дає мотивацію працювати далі, коли бачиш посмішку у людей, яких ти зміг підтримати.

Кожен із нас веде свою власну битву – за життя, мрії та майбутнє. І навіть, якщо війна забрала багато, вона навчила нас бути сильними та цінувати головне – людей поруч з нами і миті радості.