Чаловська Ірина, 10 клас, Степанівський ліцей з дошкільним підрозділом

Вчитель, що надихнув на написання — Кубяк Надія Василівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року — день, який змінив життя кожного українця. Війна, яка почалася раптово, принесла з собою біль, страждання і втрати. У цей день російські війська перетнули кордони України, розпочавши жорстоку війну, яку ніхто не чекав, але до якої ми всі були змушені адаптуватися.

Для нашого села війна принесла неймовірні випробування.

Уже 12 березня ми втратили найдорожчих людей — мою маму і бабусю. Вони загинули від удару авіації.

Це була трагедія, яку важко описати словами. Світ перевернувся. В одну мить ми втратили не тільки їх, але й відчуття безпеки, надію на мирне майбутнє.

Вісім місяців окупації стали для нас справжнім пеклом. Варвари, що прийшли на нашу землю, не лише фізично руйнували наші будинки і інфраструктуру, а й ламали людські долі.

У перші дні окупації були розбомблені всі магазини, садочок, школа, сільська рада та навіть фельдшерсько-акушерський пункт.

Анґари, де селяни зберігали зерно та техніку, теж не залишилися неушкодженими. Не було місця, яке б не зачепила війна. Люди були позбавлені найнеобхіднішого — продуктів, ліків, безпеки.

Окупанти поводили себе жорстоко, зневажливо ставилися до місцевих жителів, знущалися над тими, хто залишався в селі.

Багато хто змушений був ховатися по підвалах, де не було світла, тепла чи води.

Будь-яка допомога ззовні не доходила, адже доріг просто не існувало — їх знищили так само, як і все інше.

Коли, нарешті, прийшли наші захисники і звільнили село, це було справжнім полегшенням. Але радість звільнення змішувалася зі страхом за майбутнє. Залишатися в селі було небезпечно — окупанти залишили після себе міни та зруйновані будинки. Тому разом із сім'єю ми вирішили виїхати до Вінниці. Це був важкий вибір, але необхідний.

У Вінниці нас прийняли доброзичливо. Тут ми знайшли тимчасовий прихисток і почали поступово відновлювати життя. Але думки постійно повертаються до дому, до нашого села, де залишилася частина нас. Війна триває вже 1000 днів, і за цей час ми втратили багато. Проте віримо, що настане день, коли ми зможемо повернутися додому, до відновленої України, і більше ніколи не знати, що таке війна.

Цей шлях важкий, але наша сила — у єдності, мужності та вірі у краще.