Лукашенко Сергій, 9-А клас, СЗШ 201 м. Києва

Вчитель, що надихнув на написання есе — Возна Світлана Анатоліївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Тема війни завжди була, є і буде болючою, особливо коли мова йде про події, які безпосередньо зачіпають тебе, твою сім'ю та твою країну. У наш час 1000 днів війни — це не просто кількість днів, це відлік часу, який пережила вся країна. Кожна крапля крові, кожна смерть, кожна ракета, що прилетіла в будинок, кожен знищений садочок чи школа — це дні боротьби за майбутнє. Це 1000 днів змін, надій та сліз.

Для мене війна почалася раптово. Я прокинувся о 4-й ранку від звуків літаків.

Вийшовши на подвір'я, я побачив, як горять мирні поля і хатинки, де ще недавно світилися гірлянди на ялинках.

Палають ліси та діброви. Мені здавалося, що більше ніколи не буде щастя на моєму лиці, що це останній день, який я бачу. Я зрозумів, що літаки, які колись викликали радість, тепер несуть смерть. Це були бойові літаки, і почалася справжня, жорстока війна.

Я розбудив батьків і увімкнув телевізор. На всіх каналах уже був марафон новин, всі говорили про війну. Мама почала дзвонити рідним, усі метушилися, не знаючи, що робити далі. Мама і тато поїхали на роботу: тато працював в адміністрації і повинен був розвозити гуманітарну допомогу. Ми залишилися з сестрою вдома. Спочатку було тихо, але близько 14-ї години почалися сильні вибухи. Я намагався не думати про це, але було важко. Ввечері приїхала мама, і ми вирушили до бабусі, де провели наступні жахливі сім днів.

О першій ночі додому повернувся батько, занепокоєний. Підслухавши його розмову з мамою, я дізнався, що він допомагав відвезти тіло загиблого воїна, одного з перших, хто зустрів ворога. Я не зміг стримати сліз, усвідомлюючи, що гинуть наші знайомі.

На третій день війни батько, як завжди, поїхав розвозити продукти. День був відносно спокійним, але

ввечері тато повернувся дуже схвильованим. Він розповів, що потрапив до рук кадирівців, які забрали в нього весь хліб.

На щастя, його відпустили. Вночі я чув, як працювала наша артилерія. Вибухи тривали близько двох годин, і я заснув, не дочекавшись, що буде далі.

Через два місяці російські військові забрали робочу машину батька і заявили, що тут більше не буде України. Але в цю ж ніч наші війська завдали точного удару по їхній базі, знищивши кілька одиниць техніки. Це було лише за кількасот метрів від нашого будинку.

Всі вікна в хаті повилітали, але я відчув надію, коли побачив, як на тлі світанку горить російська техніка.

Через деякий час ми вирішили виїхати з окупації. У Запоріжжі, куди ми дісталися, нас зустріли постійні бомбардування: дрони, "Іскандери", ракети. Потім ми поїхали до Києва, де пережили важку зиму під ворожими обстрілами.

Сьогодні війна триває вже 1000 днів. Для мене це також 800 днів від моменту, як я покинув своє селище, і 700 днів від найважчої зими в моєму житті. Це 1000 днів кровопролиття, болю та сліз. А скільки ще таких днів?

Кожен день о 9 ранку ми вшановуємо пам’ять загиблих українців.