Салтиш Вероніка, студентка Сумського фахового медичного коледжу

Вчитель, що надихнув на написання есе - Яценко Ірина Леонідівна

Війна. Моя історія

23 лютого був звичайний зимовий день. Ми з подругами після школи будували плани на завтра. І ніхто не міг подумати, що за одну ніч зміниться усе наше життя. Ми більше не зустрінемось нашою великою компанією, не підемо в улюблену кав’ярню, не будемо так дзвінко сміятися, танцювати і співати пісні.

Не пам’ятаю як прокинулась у той день, чи то від вибухів, чи від паніки людей на вулиці. Одразу, взявши телефон до рук, побачила безліч повідомлень та дзвінків від своєї подруги.

Вона вже декілька годин сиділа з малою сестрою у підвалі  багатоповерхового будинку, куди її відправили батьки-військові, а самі поїхали захищати Батьківщину. Вона плакала і кричала  «Буди батьків. Почалася війна». Саме  в цей момент я почула вибух. Не знаючи, що робити далі, ми з батьками почали збирати речі, ліки, документи, харчі першої необхідності та набирати воду.

На вулиці стояв галас. Великі черги до кожного магазину, аптеки, заправки. Люди на машинах спішили виїхати подалі від кордону, адже моє місто, як і багато інших, у перший день війни опинилося під окупацією рашистів.

По телевізору постійно показували жахіття, які кояться в нашій країні. Мені було страшно, не хотілося вірити у все це, але довелося прийняти цю реальність. Життя стало сірим, безбарвним. Я більше не могла просто спокійно жити своїм повсякденним життям, ігноруючи те, що відбувається навколо. Виходячи на вулицю здавалося, що ти знімаєшся у якомусь фільмі про «Кінець Світу». Закриті магазини, пусті вулиці, навколо ні душі.

Кожен день я здригалася від вибухів. Коли лунала повітряна тривога, мене охоплював страх, паніка. Щоразу спускаючись до підвалу,  думала про те, що зараз може статися щось страшне зі мною, або моєю родиною.

Війна змусила мене швидше подорослішати, ніж я планувала. Навчилася бути сильною і стриманою, виживати в умовах постійної загрози. Але найголовніше, що я зрозуміла – це те, що війна руйнує не лише будівлі, а й душі людей.

Від вибухів руйнувалися підстанції. Все частіше ми сиділи без світла, води і зв’язку. Ще гірше стало після того, як почався блекаут. Спочатку це було хаотично без графіків, далі стан поліпшувався.

Навчання під час війни стало для мене викликом. Без світла та інтернету неможливо було доєднатися до онлайн занять, вчасно здати свої роботи. Від цього мої знання і оцінки погіршувались. Холод і страх охоплював все більше і частіше. Я не бачила друзів місяцями, час йшов дуже повільно. Багато сімей виїжджали з міста, для того, щоб захистити себе та своїх дітей. Але були і ті, хто залишався.

З часом почали привозити поранених військових. З кожним днем загиблих нашого міста ставало все більше і більше. Ситуація стала вкрай небезпечною. І мої батьки прийняли  рішення про виїзд з міста до Полтави, де жила моя старша сестра.

Найважчим було розставання з татом і бабусею, які вирішили залишитися. Бабуся, коли прощалася з нами, плакала і казала, що можливо ми більше ніколи не побачимось. Ми її заспокоювали, хоча самі також дуже переживали. В Полтаві все було по-іншому. Працювали магазини, грала музика, сміялися в парках діти. Здавалося, що війни нібито і немає. Тільки повітряні тривоги нагадували, що небезпека поряд.

По телевізору з новин я дізнавалася про те, що наші збройні сили України звільняють окуповані міста і села. Радість і надія додавали впевненості, що все буде добре.

Цей переїзд кардинально змінив мене і моє бачення дійсності. Я не пішла до десятого класу, а вирішила вступити до медичного коледжу, адже ця професія в майбутньому буде мати важливе значення і принесе багато користі.  

Я знайшла нових цікавих друзів, з’явилися  нові інтереси, але щодня мене не покидали думки про те, як там бабуся, тато, друзі. Не завжди був зв’язок, щоб додзвонитися їм і просто спитати: «Як Ви?».

Звісно важко жити в такий час, але треба йти далі: працювати, вчитися, займатися повсякденними справами. Головне – не впадати у відчай. Лише незламність духу допоможе наблизити нас до перемоги.