Льонгер Арсеній, студент Дрогобицького механіко-технологічного фахового коледжу

Вчитель, що надихнув на написання есе - Яцків Роксолана Богданівна

Війна. Моя історія

Війна прийшла в нашу родину несподівано. Підкралася, як підла злодійка, і вирвала своїми кривавими руками мого дядька, маминого рідного брата Сергія. Він пішов добровольцем. Це було в 2014 році. Мені йшов шостий рік, і я ще не усвідомлював усього жахіття, яке прийшло в мою сім’ю. я пам’ятаю завжди заплакані очі бабусі, мами, тітки.

І вервицю, яку мені, як і всім членам нашої великої сім’ї (а нас було одинадцять) дали в руки і казали молитися. Я молився разом з усіма, коли йшли бої за Луганський аеропорт, коли бомбили блокпост, коли довго не було вісточки. Я це пам’ятаю…

А 24 лютого 2022 року – це був чорний, страхітливий ранок який, мабуть, ніхто не забуде. І знову дядько Сергій, як і раніше, не чекав повістки, а вже 26 лютого був у Києві. Макарів, Буча, Ірпінь… Ми всі чекали вісточки і молилися. Не знали, що він в самому пеклі, що він воює в складі особливих військ, що постійно дивиться смерті в очі.

Проте вся наша родина йому допомагала, чим могла. Від першого дня і до сьогодні донатимо, купляємо необхідне, ремонтуємо машини, збираємо на дрони, відправляємо ліки, продуктові посилки, збираємо на автівки.

Вже кілька разів він був вдома, на реабілітації. Скупі розповіді про себе, а все більше про побратимів, прагнення повернутися на фронт, бо там він потрібен найбільше.

Лисичанськ, Лиман, Бахмут – це не назви східних міст України, це розкриті кровоточиві рани нашої сім’ї, це безупинні молитви за нашу багатостраждальну Україну, за кожного воїна, який захищає мене, вас, усіх нас.

Війна ще не закінчилась, ворог прагне знищити не тільки міста і села моєї колись квітучої України, він хоче знищити нашу солов’їну мову, нашу ідентичність. Він хоче вбити мене в мені, щоб я забув пісню моїх предків, не пам’ятав свого коріння. Ні, цьому не бути!

Ось чому наша історія пишеться сьогодні на сході, ось чому сьогодні найкращі з найкращих воїнів – титанів там своїми грудьми прикривають нас.

А що можу зробити я? Я, якому п’ятнадцять… Кожен воїн дає мені шанс, щоб я здобував освіту, щоб став успішним спеціалістом, щоб через кілька років зміг бути в числі тих, хто відбудовує зруйновану і понівечену мою рідну Україну. Кожен воїн своїм життям гарантує мені майбутнє, яке хотів лютий ворог у мене забрати.

Невже це замала ціна, щоб я міг просто жити, радіти, вчитися, молитися, рости і розвиватися? Кров, яка проливається сьогодні – це небачена жертва, яка кличе нас до доброчинності, до вдячності, до прагнення творити добро, до наполегливості у здійсненні добрих справ.

Я вірю в нашу Перемогу! Я вірю в щасливе майбутнє моєї України! Я вірю у свого дядька Сергія! Я вірю, що Бог нам допоможе і настане Мир!