Бартко Ангеліна, учениця 9 класу Білківського ліцею Дашівської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мельник Людмила Степанівна

Війна. Моя історія

Мирний спокійний ранок… Як хороше прокидатися бадьорим, впевненим у вдалому початку нового щасливого дня. Здавалося, так буде завжди. Так має бути, адже дорослі дбають про нас, дітей. Адже вони розумні, турботливі, бажають нам тільки добра!

Не таким виявився ранок 24 лютого 2022 року:  пекучим болем обдало серце страшне тривожне слово «війна»! Цей ранок був похмурим, туманним, в небі пролітали ворожі винищувачі, спопеляючи своїм гулом спокій, дитячі безтурботні мрії.

Ракета шмигнула над самою нашою хатою, сколихнувши вранішню тишу несамовитим свистом. Перші враження, які охопили мене, були пов’язані зі страхом перед невідомим, переживаннями за рідних і близьких людей, уявою про жахіття, руйнування та смерть, які несе війна.

Грецьке слово «полемос» (битва, війна) людство дізналось давно. На уроках історії ми говорили про війни, що відбувалися між державами, і завжди ставилися до цих подій з осудом і негативом. Та в нашій уяві це було в минулому, десь і колись, але не з нами і не тепер. На жаль, ми зіткнулися із цим в дійсності.

Війна – це зло, страх, смерть, вона підступно долучається до роз’єднання людей – батьків і дітей, чоловіків і жінок, близьких і рідних. Але одночасно і зближує, збирає до купки у найбільш важкі часи. 24 лютого у нашій хаті було людно: з’їхались родичі, близькі люди, втікаючи із великих міст, де було більш небезпечно, бо саме туди спрямовувались атаки ворога.  

Тривожну мовчанку в хаті розряджали своїми вигуками та дитячим сміхом мої маленькі племінники, викликаючи до себе увагу. Вони не розуміли, чому дорослі такі сумні.

День 26 лютого був надто тривожним. Татові із військкомату принесли повістку і наступного дня, зібравши рюкзак, він пішов у ЗСУ захищати свою родину і рідну землю від лютого ворога. Особливо хвилюючим був момент розставання. Важко було дивитись на молодшого братика, очі якого були наповнені слізьми, бо з татком вони – найкращі друзі, завжди разом проводили багато часу.

Тато промовив братику напутні слова: «Ти залишаєшся єдиним мужчиною в жіночому оточенні, тому маєш бути помічником мамі, захисником сестричок, підтримкою бабусі».

За звичаєм, щоб побажати повернення додому живим і неушкодженим, рідня присіла «на дорогу», біля хвіртки обійнялись мовчки, бо сльози здавлювали горло. Мама перехрестила тата, він відвернувся і непомітно змахнув зі щоки сльозу…

Ніхто в ці страшні дні не залишався байдужим. Як і усі мешканці села та й усієї України, ми пекли пиріжки із вишнями, варили вареники, плели захисні сітки для наших воїнів, разом наближали Перемогу, як могли.

Зв'язок із татом підтримували по телефону, нестерпно чекаючи на його дзвінок. Проходячи військову підготовку, він разом з побратимами переганяли у безпечне місце техніку, яка вийшла із ладу, та ремонтували її. З січня 2023 року татко опинився безпосередньо у зоні бойових дій. Ці місяці стали особливо тривожними  та хвилюючими для нас.

Дзвінки та повідомлення надходили все рідше. Братик втратив спокійний сон, уночі часто кричав, зривався з ліжка, кликав тата. Зараз за станом здоров’я наш батько вдома, але завжди готовий за необхідності повернутися у стрій, щоб боронити рідну землю від ворога.

Дуже важко жити в такий час, та потрібно працювати, вчитися, займатися повсякденними справами і не впадати у відчай. Лише незламність духу та єдність народу допоможе наблизити нас до Перемоги. Я розумію, що моїм завданням зараз є навчання, тому докладаю до цього максимум зусиль, бо щиро вірю, що наше майбутнє залежить від кожного із нас.

Впевнена, що Україна буде квітучою, могутньою, сучасною європейською державою.

У своїй незламній відчайдушній боротьбі Україна показала, що це та країна, яка не стане на коліна, яка до останнього здатна боротись за свободу та незалежність. Разом до Перемоги!