Я із Снігурівки. У мене чоловік і троє дітей. 

24 лютого я була вдома. Мені зателефонувала сестра і сказала, щоб я йшла у крамницю, скуповувалась, тому що почалась війна. Я пішла в магазин, стояла у чергах. 

14 березня о п'ятій ранку нас розбудив авіаудар. У нас повилітали вікна і двері. Найскладніше було пояснити дітям, що відбувається. 

Найбільше шокував цей авіаудар. На нашій вулиці одинадцять будинків були знищені. Люди перебували під завалами. Це страшно. Найжахливіше - це коли летить літак. 

У нас не було світла, воду теж вимкнули. Стояли в чергах годинами щоб отримати кілограм борошна і цукру. Давали на одну людину по кілограму. Фермери роздавали безкоштовно хліб. 

Діти вночі прокидались, плакали. Після авіаудару ми перейшли жити у підвал до мого двоюрідного брата, який жив на околиці міста. Туди ж перейшла моя двоюрідна сестра. Ми там жили трьома родинами, з сімома дітьми у маленькому погребі. Хто спав на підлозі, хто - на полицях, там, де ставили консервацію. Зранку ми виходили готували їсти. Газ був, а світла не було. Діти грались біля погреба. Якщо вибухи були близько, вони бігли в укриття.

По нашому місту пішли чутки, що дали 72 години, щоб люди виїжджали, бо буде наступ. Ми зв'язались з братом з сусіднього села - він приїхав на машині, забрав нас до себе. Там теж були влучання. Згодом ми поїхали до Миколаєва. Там було неспокійно. Евакуаційним автобусом поїхали на захід України. Тепер ми у Кривому Розі. Винаймаємо квартиру. Своїх домашніх тварин ми залишили у Снігурівці. 

Я працювала у Снігурівці продавчинею у продуктовому магазині. Чоловік  теж втратив роботу. 

Думаємо, що навіть після звільнення буде небезпечно повертатися у Снігурівку, адже там усе навколо заміноване. 

Своє майбутнє я бачу щасливим у рідному місті. Хочеться додому.