Я мешкала у квітучому до недавнього часу місті Маріуполі разом з чоловіком. Також там мешкала моя бабуся і батьки чоловіка. Зараз родину розкидало. Ми перебуваємо з чоловіком з початку війни у Дніпрі. 24 лютого ми виїхали по роботі і не бачили всього жаху, який там коївся. А нашим батькам і бабусі довелося це пережити. 

Наш друг, перебуваючи у Маріуполі, намагався нам додзвонитися. Сказав, що побачив, як летять літаки. Як виявилось пізніше, вони летіли бомбити драмтеатр. Будинок бабусі постраждав - його будуть зносити. У батьків будинки цілі, там тільки вікна постраждали. 

Найбільші труднощі були пов'язані з пошуком квартири. Ми не знали, як забрати рідних з Маріуполя, намагалися вивезти будь-якими шляхами. Окупанти заходили до бабусі додому, запитували, де внучка. До бідної літньої людини прийшли три військових з автоматами. 

Запаси медикаментів у моїх рідних були - у чоловіка мав бути день народження, тож холодильник був повний, круп було багато. Це і врятувало бабусю. Довелося готувати на багатті, але вдалося вижити. 

На щастя, всім вдалося евакуюватися. Батьки виїхали за кордон. Бабуся тепер мешкає з моєю тіткою. 

Коли виїжджали мої рідні з Маріуполя, ледь на міну не наїхали. Машина кілька разів ламалась, на блокпостах перевертали всі речі. 

Чоловік працює, я - на дистанційній роботі. 

Я й до сьогодні намагаюсь впоратись із психологічними проблемами. Коли влучило у сусідній будинок, де жила бабусина подруга, я цілий день плакала. Іноді й досі дивлюсь відео з Маріуполя і жахаюсь, як люди з маленькими дітьми могли виживати в таких умовах. Мої головні ліки - це підтримка чоловіка. 

 Сподіваюсь, що війна незабаром закінчиться. Хочеться додому. Буду власноруч допомагати відновлювати Маріуполь, аби тільки повернутися додому. 

Мрію повернутися додому, у свою квартиру. Хочемо народити дітей, завести собаку. Було б добре, щоб рідні повернулися. Головне - жити у своєму місті.