Пода Вероніка, 10 клас, Конотопський  ліцей №3

Вчитель, що надихнув на написання — Демидко Лідія  Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – це мабуть найстрашніший період в житті кожної людини, яка з цим стикалася. Постійний страх за себе, рідних, повне нерозуміння що буде далі та як складеться доля. На жаль, сьогодні кожному українцю довелося відчути на собі цей період, який і досі триває.

Напередодні 24 лютого 2022 року було багато розмов, що скоро може початися війна. Пам'ятаю, як майже на кожному уроці ми обговорювали цю тему: «Куди ховатись? Що робити в першу чергу, коли все почнеться? Яким може бути можливий перебіг подій?..» Розмов було багато і вже від них серце стискалося від страху. Невже насправді це станеться? Ніхто не хотів в це вірити, здавалося, що це просто жарти і все буде добре, але не завжди все відбувається так, як нам хочеться...

24 лютого, четвер. Я прокинулась, як звичайно о 7:00.

Мої думки зайняті переживаннями про те, що сьогодні урок німецької мови, на який потрібно було вивчити розповідь, але я підготувалася не дуже добре.

У думках крутиться "от би не йти сьогодні до школи". Відкриваю повідомлення від подруги: "Ти знаєш, що почалася війна?". Серце забилось швидше, сталося те, чого я так боялася, відчуття, ніби це сон, але насправді, це – жахлива реальність. Я одразу ж біжу до мами, яка хворіла у той період та розповідаю їй все. Тільки після цього вона бачить, що було повідомлення директорки школи та вмикає новини. Ми одразу ж почали збирати речі у "тривожну валізу". Весь час в моїй голові були нав'язливі думки та страх, "краще б я пішла в школу та отримала ту погану оцінку за розповідь". Від стресу в мене піднялась температура, тому я, зібравши усі речі, прилягла у своїй кімнаті. Постійно чула телефонні розмови тата, де йому розповідають, що російська армія йде в нашому напрямку. Так пройшло кілька годин. Всі ми були тепло одягнені, на випадок, якщо треба буде йти в підвал і, нажаль, це відбулося.

Раптово почався ряд страшних вибухів, які зовсім не припинялись. Мені дали ключі від підвалу й сказали йти відкрити його, поки мама збирає брата, а тато бере речі.

Коли я вибігла у під'їзд, звук став ще голоснішим. Було відчуття, ніби стріляють прямо біля мого дому. Через неймовірний страх руки почали тремтіти настільки сильно, що я не могла попасти ключем у замок. Вже у підвалі мама дала мені заспокійливе, а коли все стихло, ми повернулись додому. Так пройшов перший день війни, наповнений страхом та сльозами розпачу.

Протягом деякого часу ворог залишався у нашій області, поблизу міста.

Увесь цей час ми спали одягненими, на випадок якщо потрібно буде йти у підвал.

Кожна тривога відкликалася страхом у серці. Навіть вночі ми ходили в укриття, коли лунала повітряна тривога. Пройшов час. Армія ворога пішла з області. Сигнали про небезпеку вже стали не такими страшними. Сумно це визнавати, але ми просто звикли до нових реалій. Певно більше року все було більш-менш спокійно, проте це ще не означає, що так буде завжди.

З наступом ЗСУ на «курщину», ситуація погіршилась. Тривоги майже увесь час стали нормою, прильоти відбуваються частіше. Кожного разу після того, як шахеди чи ракети влучають в ціль, тривога на душі тільки посилюється. Стає дуже страшно, особливо вночі. Кожного разу відчуття, ніби от-от щось станеться. Мабуть, кожен став набагато чутливішим до різних звуків, які постійно здаються схожими на вибухи. Під час кожного сигналу повітряної тривоги з'являється сильний страх за своє життя та життя рідних. Особливо важко перебувати у стані постійного занепокоєння за близьких людей, які знаходяться в інших містах України.

Нажаль, як би ми всі не хотіли вірити в те, що війна закінчиться за кілька тижнів, вже наближається її тисячний день. Не дивлячись на це, українці не падають духом та продовжують наближати перемогу разом, що робить нас непереможними. Слава Україні!