Андрієвська Наталія, 11 клас, Коровійський ліцей Чернівецької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Локовей Марина Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Як би тяжко нам, українцям, не було, ми продовжуємо демонструвати всьому світові, що наш народ вільний та  нездоланний. Лише завдяки єдності, ворог не зміг нас зламати. Звичайно, люди з різних куточків нашої держави мають не завжди однакові погляди та переконання, але всіх нас  об’єднує одне - любов до своєї Батьківщини, для кожного його рідний дім – найкраще місце на землі.

Тут кожна травинка  ніби промовляє до тебе рідною мовою, тут синьо-жовті прапори гордо майорять у наших серцях.

Війна увірвалася в наше спокійне життя, розмалювавши його своїми темними кольорами. Ми втекли від її кривавої руки, але чи можливо комусь заховатись, забути, коли вона розправила свої безжалісні крила над неозорою українською землею?

Кожного ранку лагідні сонячні промені будять мене, ніби запитуючи, чи не хочеться  тобі повернутися додому…

Коли почалась війна, ми взагалі  не думали виїжджати з Миколаївщини. Навіть  коли ворог зайшов на нашу територію, не змінювали свого рішення й перебували в окупованому орками селі.

На жаль, у мого батька апластична анемія - дуже тяжка та рідкісна хвороба.

Йому кожного дня потрібно приймати ліки, щоб кістковий мозок продовжував свою роботу і не відкрилась кровотеча, а в окуповані міста такі медикаменти не завозять. Було страшно виїжджати, бо знали: росіяни на блокпостах розстрілюють  усі сім'ї повністю, навіть дітей. Ця думка жила в наших головах і не давала покою.

Дотепер, вмиваючись, мені здається, що кожна краплинка ніби питає, чи пам’ятаю я  ціну води та хліба…

Перебуваючи в окупації, ми вже не купались, бо води ледве вистачало на те, щоб просто попити, проте найстрашніше було заходити в магазин і бачити його повністю порожнім. На душі ставало  якось моторошно й лячно. В останні дні перед тим, як виїхати, у нас лишалось пів кілограма борошна, вода, сіль і більш нічого. Тоді ми й зрозуміла справжню ціну хліба.

Крокуючи до своєї нової  школи, чую спів пташок, які питають, чи не забула я  той перший український  блокпост?

Ми доїжджали  до чергового блокпосту. Страх переповнював нас. Лишалось декілька метрів, я аж заплющила очі. Пам’ятаю, як  мама радісно вигукнула: " Наші...". Емоції, що нас тоді переповнювали, простими словами не передати.

Ми розплакались, і було так дивно відчувати таку величезну любов до чужої людини. Наговорившись сповна, ми вирушили в дорогу.

На прощання  мені помахав один солдат, я не пам'ятаю  його обличчя, можливо, через  стрес,  бо за один день ми проїхали  6 російських блокпостів, але добре закарбувались мені його очі, такі добрі, котрі бажали мені всього найкращого. Можливо, його вже немає в живих , але я ніколи не забуду той погляд.

Засинаючи, буває, що я прокидаюсь у холодному поті. Страшні сни ніби промовляють до мене: «Це ти вже ніколи не забудеш».

Перший вибух у своєму житті я почула ввечері  19 березня 2022 року в день народження одного з моїх братиків. Ми всі впали на підлогу, у мене почалась істерика, батьки змогли заспокоїти мене лише через годину. Незабаром снаряд упав біля мого будинку. Нас усіх ніби Бог якимось куполом оберіг. Той жах, що довелося пройти мені в 13 років забути тяжко .

Попри всі випробування, які ми пройшли, я постійно чую внутрішній голос, який промовляє: «Не бійся, адже з  нами Бог».

Нам простягли руку допомоги. На Буковині ми розпочали своє друге життя.  Люди тут гостинні та дружелюбні, у них щире та добре серце, але ми мріємо повернутися до себе додому.

Так хочеться прогулятися рідною вулицею, обняти своїх однокласників та друзів, зібратися усією сім’єю за столом у рідній оселі.  

Молимося, щоб настав Мир, щоб більше не стріляли. Протягом 1000 днів війни нестерпний біль глибоко ранив наші серця, але ми впевнено рухаємося вперед по життю з надією.

26 березня 2022 року дізналися, що моя мама вагітна, і тепер в нашій родині на одну Надію більше!